вивести добрармію ка Кубань.
29 січня (11 лютого) в отаманському палаці зібралися членя військового уряду. Настрій був пригнічений: за 50 верст бухали більшовицькі гармати. Виснажений тривогами, похмурий, військовий отаман закінчив свою доповідь безпорадною фразою.
— Для боротьби з більшовиками я маю тільки 147 багнетів. Стан наш безнадійний. Населення проти нас. Сил у нас немає і опір наш нікому непотрібний. Пропоную військовому урядові скласти свої повноваження й передати владу до інших рук...
Без зайвих суперечок погодилися. По кількох хвилинах Каледін вийшов до своїх покоїв і застрелився в опочивальні.
Смерть визнаного білокозацького ватажка на короткий час схвилювала верхівку козацького Дону. Низові станиці зібралися 17 лютого (н. с.) на військовий круг, обрали на військового отамана генерала Назарова й оголосили мобілізацію всього козацтва до 55 років. Проте, мобілізовані не поспішали на заклик свого отамана, — навпаки: останні полки зраджували його. З румунського фронту прийшов боями 6-й донський полк, його зустріли ^Новочеркаському сльозами радощів. Сивобороді козаки, члени військового кругу, земно кланялися "вірним лицарям" білого Дону; дами засипали їх квітками. 19 лютого полк, не відпочиваючи, вирушив на позиції, а 21-го ввесь цілком, з усім своїм комскладом, перейшов до більшовиків.
Другого дня, пізно вечором, армія Корнілова в складі З1/" тисяч багнетів і шабель, покинула Ростов.
Старокозацькому Донові залишалося покласти всі надії тільки на бога. 25-го лютого, о 4-й годині дня, всі члени військового кругу вирушили до. собору. Сивим мохом і цвіллю притрушений єпископ Гермоген правив молебень і слізно прохав на допомогу всі небесні сили. Просто з собору військовий круг повернувся до залі засідань... А вулицями Новочеркаського мчав уже на запіненому коні, з десятком вершників, військовий старшина Голубов, командир збільшовиченої, ним самим організованої дивізії. Кинувши коня на перших ступеньках військового палацу, він з нагайкою вдерся до залі засідань і гарикнув не своїм голосом:
— Встать, сволото!
1 хазяїн "вільного44 Дону — військовий круг — покірно зірвався на ноги перед авантурником. Розігнавши круг, розстрілявши кілька сот офіцерів, генералів та членів кругу, Голубов порозумівся з недавнім співробітником Каледіна М. П. Бога-євським і остаточно розкрив свої карти.
Людина безумно хоробра, безмежно честолюбна й екзальтована, Голубов вражав усіх своїми бурхливими витівками" То він задирикувато вертав цареві всі свої хрести й медалі,, то з хоробливим запалом зустрічав Миколу II в Новочеркаському й цілував ступеньки, де ступав царський чобіт. Та кидав військову службу й поступав до університету, то йшов добровольцем до сербської армії й звертав на себе увагу своєю шаленою хоробрістю. З початком революції він так само шалобродив, розпинаючись за жовтневі гасла, але в той же час топтався біля отаманської булави й виставляв свою кандидатуру на всіх військових кругах.
Захопивши Новочеркаське, він з Богаєвським кинув гасло: "За радянський Дон — але без більшовиків". Та ніхто вже йому не вірив. Офіцерство ним гребувало, козаки вважали за зрадника. Покинутий усіма, він утік до ст. Заплавської, де білокозаки вбили його пострілоья у потилицю в той саме час, коли він закликав на борню з більшовиками. За ним безславно загинув і М. П. Богаєвський.
Дон схилив свою голову перед гаслами Жовтня.
VI
Рогожінові не було чого кидати на Тереку, крім своїх невиправданих надій на лютневу революцію, на широку козацьку демократію. Розстріл військового отамана Караулова особливо гостро поставив перед ним запитання: кудою ж далі? ^ .
Повернути назад? Порвати з усім і схилити перед Тасею повинну голову, прохаючи милосердя?
Алеж п'ять років хибного шляху так легко з своїх плечей не скинеш!
Він пригадав образливий випадок з Нагнибідою, другом-приятелем парубоцьких років::
— Геть з дороги... ш — шкуро!.. З — заколю І
Гірше від багнета такий несподіваний удар!. Після приятельської зустрічі й щирих розмов перше ж соціяльно — клясове зворушення поставило їх груди — на — груди. Отже, ясно, — в глибині свого єства Нагнибіда підсвідомо ховає насторожено —потайну думку: "А все таки ти — шкура"...
— За віщо?..
І зразу ж відчув, як гарячий сором окропом залив груди.
— А випадок з Тасею? Чи не пішов ти на провокацію во і'мя своєї золотопогонно-демократичної химери? Чи не вріс ти справді, в чужу "шкуру" всім єством своїм, непомітно для самого себе? І як тепер зідрати її, щоб стати для всіх, для Тасі, для Нагнибіди, знову колишнім Гавриком, а не паном хорунжим ?
Пригадав Тасин присуд:
— Тільки смертю...
Думав над ним уже не раз: мудрий присуд... Тільки віддавши життя своє за масову ідею й переборовши саму смерть, можна вимести з себе чужий, ворожий намул.
— Повернути назад?.. Легко сказати... А коли б тобі, Гаврику, довелося сьогодні розстрілювати, спільно з Нагни бідами, отамана Караулова, вчорашнього друга — приятеля ? Чи зміг би ти взяти на мушку свої недавні симпатії? Повісив голову.
— Ні, — сьогодні ще цього не можу...
І сам собі, з гострим докором зауважив:
— Ото то ж бо й е!.. Ні сьогодні, ні завтра ти ще цього не зможеш. А треба, щоб ти зміг підвести руку на своє вчорашнє "я". Воно, твоє вчорашнє "я", мусить умерти. От у чому — мудрий присуд Тасі.
Щобільше думав, то яснішала путь і м'язи повніше наливалися прагненням... Жити!.. Боротися!.. Перемагати!
Бадьоріше повернув до залізниці й пішов далі, на північ, на Кубанщину, на зустріч шурганам.
Понад колією було людно й бучно. Рушив кавказько — турецький фронт могутнім стихійним потоком, забив залізницю ешельонами, засіяв шляхи подорожніми, голодом, хворобами, безладдям. Поїзди часом ішли "в потилицю", один по одному. Вагони тріщали від живого вантажу. Одні, виснажені докраю безсонними ночами, зривалися з дахів і буферів під колеса, другі лізли натомість десятками. Здорові й хворі, з тифом, з цингою й малярією, в лахмітті й струпах сунули вони на північ, громили з голодухи порожні базари й станції, ганялися за телеграфістами й машиністами, ставили до стінки чергових.