В штабі Рогожін випадково довідався про ту особливу справу, що для неї Байсунгуров виїхав на станцію напередодні, з кількома відповідальними партійцями. Тут вони здобули в уфімців нову партію зброї для владикавказької організації й тепер улаштовували доставку її до Владикавказу, з черговим пасажирським поїздом.
Рогожін вийшов на плятформу якраз у момент приходу поїзду з Мінеральних Вод. У хвості його виблискував чистенький вагон 1-ї кляси, з кількома офіцерами. Метушня навколо збільшилася. Напівпорожній новенький м'який вагон дратував натомлену, розбурхану салдатську масу. Групи спинялися біля нього й посилали недвозначні побажання:
— Катаються, шкури, душу б їм витрусило!
— Витягти б їх звідти, та — до стінки!
— 1 коли вже ми виб'ємо гадів?!
З вагона виглянуло кругле, веселе обличчя на підпитку* Офіцер не помічав небезпечного гостро — ворожого настрою й хотів пошуткувати:
— А що, товариші? Стоїмо?
— Пішов ти геть, до хрищеної мами!.. Офіцер вломився в амбіцію.
— Пху, глупак! Що я тебе возом зачепив?
Але з натовпу понеслися вже наявно роздратовані вигуки
— Хто такий? Чого йому треба? Іш, який свистун найшовся! Кондуктор, сука! Ви кого тут у м'яких вагонах катаєте? Говори, пістолет чортів!
— Товариші, моє діло маленьке. Не я вагони даю. Це — окремий вагон терського отамана Караулова.
— А — а — а... Ка — ра — у — ло — ва ?
— Товариші, сюди!. Караулов тут!
— Го-го-го-го!.. Ка-ра-у-лов!..
— Подать сюди Караулова!
М. О. Караулов вертався з братом Володимиром і чинами свого конвою з П'ятигорського, де зустрічали 1-й Волзький полк із германського фронту. За військовим звичаєм було випито чимало козацьких ковшів і грузинських азарпеш. Настрій був підвищений: золотопогонна "демократія" відчула в своїх руках реальну силу.
Караулов вийшов на площадку вагона, намагнічений хмелем військового свята. В грудях задерикувато бриніло:.. "12 полків... наказний отаман війська терського... не дамо чужинцям порядкувати". .. Його хвацька новенька черкеска з срібними газирями, голубий бешмет і ясні погони на тлі отаманського-вагона, його повне обличчя, нафарбоване веселим хмелем кізлярських чихірів, разюче протистало сірій, обірваній, вошивій півголодній масі. Ворожі погляди цвяхами вп'ялися йому в обличчя, дошкульні вигуки образливо задзвеніли в повітрі.
— З яких причин нас держать отут тижнями? Говори!
— Навіщо терський військовий уряд обеззброює салдатів? Хто дав йому на це право?
— Ми голодуємо на станціях... Чому не дають паровозів ?
— Позасідали скрізь, золотопогонні шкури!
— Хто тебе поставив над нами командиром? Караулов загубив розсудок.
— Військовий уряд не винен у безладді. Це все наробили ваші ради. Там позасідали більшовики та й колобродять. Але далі ми вже не станемо з ними панькатися. Козацькі полки вертаються з фронту. Я змету з ними всю цю наволоч і встановлю добрий лад в області.
Вибух обурення покотився пероном:
— Сам ти наволоч !..
— Геть Караулова!.. Бий золотопогонників!
— Товариші, відчіпляй вагон!
Аж тепер зрозумів Рогожін, що сталося. Людська комашня тислася до вагона, лізла на східці, торсала двері. Перший камінь брязнув у вікно й задзвенів скалками скла. Караулов із своїми сопутниками заховалися, замкнувши двері. Вигуки міцнішали, зливалися докупи, виривалися з галасу окремими фразами і знов тонули в суцільному реві. Салдати відчепили вагон військового отамана й покотили його на запасну колію. Десятки й сотні бігли до своїх ешельонів, хватали ґвинтівки й мчали з невидющими обличчями назад, до однієї мети — блискучого чепурного вагона 1-ї кляси.
І Нагнибіда, веселий доброзичливий товариш Нагнибіда, біг із іншими, закладаючи набої до ґвинтівки. Кого він бачив поперед себе в цю хвилину? Свою загублену Маринку й зруйновану оселю? Свого пана, на чиїй землі 15 років просидів —скопщиком? Чи тих офіцерів, що били його в казармі по зубах, готуючи гарматне м'ясо?
Рогожін кинувся до нього, вхопив за рукав і намагався спинити:
— Що з тобою, Нагнибідо ? Одумайся!..
Але раптом побачив чуже, зле обличчя і грізно нашорошені вуси:
— Геть з дороги... ш — шкура! —. З — заколю!..
Рогожін розгублено пустив рукав і відступив назад. На хвилину побачив у вікні вагона крейдяно — біле обличчя Карау-лова з його пишними вусами и буйним чубом.
І враз ударив перший постріл, жвакнувши по вагону.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників 1
Сіра маса відкотилася від вагона, розсипалася за стіни, за паркани, й по кількох хвилинах, постріл за пострілом, постріл за пострілом, десятки й сотні затахкали, зацокали дощем в отаманський вагон все частіш і частіш.
Рогожін хитнувся, наче від удару:
— Та що ж це таке ?! ,
Перескочив через невисокий парканчик, вискочив за станцію, БХОПИЗ чиюсь прив'язану коняку, перерізав повід кинджалом і шалено помчав до станичного правління, обганяючи інших вершників і тачанки, що тікали з станції.
На половині дороги побачив, як назустріч, кар'єром, вилетіла півсотня козакіз, ка чолі з станичним отаманом. їх викликав хтось на станцію телефоном, ім'ям військового отамана.
Без шапки, ввесь у пилу, врізався Рогожін у їхні лави й перехопленим від хвилювання голосом, наспіх, розповів, що діється на станції.
Хтось із козаків свиснув:
— Це справа інша! Над цим треба ще подумати. Мітинґ, товариші!
Рогожін зблід.
— Як це мітинґ ?.. Та кожна ж хвилина дорога! Сором,
товариші! Подумайте: наш обранець, отаман терського війська...
— Ну й вертайся, коли твій обранець! — глузливо кинув молодий козак, напевне фронтовик-відпускник.
Мітинґ вирішив:
— Не наша справа... Наша хата скраю. Коли салдати чинять над отаманом народній суд, нам втручатися не годиться...
Півсотня марш-маршем полетіла назад. Рогожін дивився їм услід, мов 'остовпілий, невидющими очима. Раптом зліз із коня, зірвав свої погони, жбурнув їх з огидою під ноги й твердим кроком пішов праворуч, вуличкою, за станцію й далі на північ, до роз'їзду Шорданового.
" " * ш 4 * " "
Чотири години після того на станцію Прохладну прибув спеціяльний поїзд із Владикавказу на виручку військового отамана. Група молоденьких прапорщиків, писарів військового правління та добровільців — учнів військової учительської семінарії обстріляла станцію, убивши кількох випадкових і неповинних людей, і оточила наскрізь побитий кулями вагон військового отамана. В ньому лежало п'ять трупів: колишнього депутата державної думи й члена виконавчого комітету її (зк перших часів революції) М. О. Караулова, брата його В. О. Караулова, двох офіцерів конвою та одного козака.