— З Рогожіним я не поїду.
— Та що ви? Зговорилися, чи иіо? Рогожін від вас — руками й ногами, ви теж до нього, як Хима до трясці... Так не можна, товаришко. Насамперед — громадські обов'язки, а тоді вже — всяка там романтика.
— Тут не романтика... Тут справа серйозна.
— Революції немає діла до сердечних драм, а мені й поготів. Хоч Рогожін і приятель мені, але...
Тася остаточно опанувала себе.
— Облиште цей тон і цю тему, т. Байсунгуров! Коли вам Рогожін приятель, мій обов'язок попередити вас, що я маю підстави вважати його за людину непевну. Більше я вам нічого не скажу.
Байсунгуров розвів руками.
— Ну от вам! А я маю всі підстави вважати його за людину цілком певну, чесну й щиру. Йому тільки важко самотужки знайти собі вірну путь. Давайте краще розв'яжемо це непорозуміння.
— Я вас прохала облишити цю тему. Пошліть когось іншого до Гудермесу, я поїду на Прохладну.
— Ви поїдете до Гудермесу!
— Я сказала, що поїду на Прохладну.
— Ви поїдете до Гудермесу, бо на Прохладну їде Рогожін! З вами виїде Шевцов, повідомте його.
Рогожіна силувано розсміялася.
— Ах, вибачте, я помилилася. Я хотіла сказати, що їду до Гудермесу.
Другого дня Рогожін виїхав через Беслан і там застряв між переповненими поїздами головної колії. На станції стояло кільки ешельонів і пасажирський поїзд. Де тільки можна було у вагонах, на ступеньках і буферах, наче мухи, налипли сірі салдатські постаті. Роз'єднані частини 39-ї дивізії мішалися з розформованими тиловими запасними полками, одиначками фронтовиками, біженцями. Кожен чіплявся до першого — ліпшого поїзду і вся ця маса сунула на північ, як повінь, сіючи безладдя, бо колія не пристосована була до такого руху.
Рогожін даремно заглядав до забитих постатями й клунками дзерей і вікон. Його зустрічали одвертим глумом.
— Провалювай, ваше благородіє! У нас тут — для некурящих !
— Котись ковбасою в перший кляс, де немає нас!
— Товаришочки! Та що ж ви, сукини сини, обіждаєте пана офіцера ? Тут же в нас є одне містечко... в сартирі, вниз головою.
Виляски реготу розляглися навколо. З вікна визирнули вільгельмові вуси Нагкибіди.
— Рогожін!.. Братишки !.. Та це ж наш чоловічок! Гавриле Петровичу! Сюди!
— Нагнибідо ?.. Чого це ти.. чого це ви тут ?
— Та тут — ціла сторія. . Маринку розшукував. А ви куди? На Прохладну, кажете? Почекайте хвилинку.
Нагнибіда переговорив із своїми товаришами Й перегнувся з вікна.
— Давайте вашу руку, Гавриле Петровичу! Містечко знайдеться. Але в двері — ніяка сила. Ех... підсобіть там, братишки !
Високий, чорнявий салдат, що пропонував недавно Рогожі-нові таке незручне місце в вагоні, зіскочив із ступеньки й підставив коліно.
— Становіться, пане хорунжий*.. Своїй людині ми завжди уважимо. Коли, значить, не якась там золотопогонна
наволоч ..
Рогожін ніяково глянув на доброзичливого балакуна й поліз у вікно. Перевантажений донікуди поїзд важко смикнувся, брязнув, заскреготів і тихо посунув до Прохладної, з довгими нудними зупинками на станціях, з наступами нових і нових салдат ів на вагони, з лайкою й безладдям.
Рогожін сидів з Нагнибідою на чиїйсь скриньці, в густій мішанині живих тіл, мішків, вузлів, що зверху донизу, вподовж і впоперек набили вагон. Нагнибіда захоплено пояснював сусідам:
— Це, братишки, справжній таки наш офіцер, а не якась там шкура... Ми з ним колись не раз косили пшеничку багачам товстопузим та виноградники обкопували... Так то! Своїм горбом усього дійшов!
Рябошапка неймовірно поглядав на хорунжого.
— Дак чого ж ви тепер отих цяцьок не скинете?
— Та... не було часу добре над цим подумати... Тільки —тільки що з школи.
Нагнибіда підхопив, захлинаючись:
— Скинь їх, Гаврило Петровичу, — ну їх до маминої бабушки! Катай з нами на Кубань буржуїв бити, їдять його мухи з комарями! Пам'ятаєш, як ми з тобою нашому пузанові сапатку набили ?
Рогожін мимоволі всміхнувся:
— То — інша річ... Там наша брала.
— І тут — наша берьоть! Ех, брат, і заварили ж ми тепер кашу, їдять його мухи з комарями! На всю Росію! Ось послухай ти мене, чудачина. Тут діло сурйозне піде! Або вони нас, або ми їх ІІ нам тепер учених людей он як треба. Ми б тебе, браток, зразу — за командира! А то був тут у нас — шкура... Доисгуєв. Напаскудив та й утік.
— Знаю його. Наволоч. Вам же краще, що втік.
— Ну, то ще, брат, хто зна, кому краще! Коли б ми його, гада, впіймали, зразу б багнет у пузо й кишки геть. Він" сука, в нас цілу батарею збриндиз. Зняв з плятформ, нібито проти чеченців, а тоді — на передки та з кількома такими шкурами й подався до козаків за Терек.
— А як же тк, Нагнибідо, Маринку свою покинув ? Там же тепер така колотнеча...
— Овва, браток... Нема тепер Маринки, нема хати! Баста! Увесь отут Нагнибіда!.. Але про це — мовчок...
Він раптом підвівся, висунувся в вікно й довго мовчав, зціпивши зуби. Рябошапка нахилився до Рогожіна й пошепки розказав Йому про ту завірюху, що змела Маринку разом з тисячами таких Маринок, з цілими селами й хуторами.
Рогожін важко замислився. Все більше й більше розумів* яка соці ял ь на завірюха зривається на широких просторах многоликої Росії... Де ж його місце в тому виру...
Пригадав свою стару матір. Так і вмерла біднячкою, вдовою козацькою, на своїй осьминці винограднику. Казала, вмираючи :
— Шукай, синку, кращого, але не будь падлюкою. Пам'я* тай, що вгорі нема правди. Кожна драбинка вгору лежить на чиїйсь спині. Дивись добре, синку, щоб на чужу болячку не сісти.
... Годі! Пора порвати ланцюг, що сам собі надів 1 Ось тільки переговорити з Карауловим .
М. О. Караулова знав іще з тих часів, коли працював по чужих виноградниках, а святами блукав з рушницею по степах та по комишах Урусколя. Здавалося тоді, що Караулов щиро боровся проти старої системи управління — за демократію, за народоправство... Невже все це — "постільки — поскільки" ?
На Прохладній устав похмурий і пішов шукати штаб Уфім-ської ополченської дружини, де мав зустрінути інших членів делегації. На станції панувала неможлива метушня й гармидер. Сюди йшло з півдня дві залізниці, далі, на північ, була одна" Салдатів набилося декілька тисяч. Тижнями сиділи, проїдаючи всякі манатки. Вагони брали з бою.