Штіллер

Я перейняв її сухий тон.

— А коли має відбутися операція?

— Якнайшвидше. Я ще сама не знаю. Як тільки зважуся...

Невдовзі прийшов Штіллер із другою пляшкою й заявив, що скочить ще в Гліон по виноград...

— Відрадьте його! — вела своєї пані їбліка, наче й далі говорилося про балетну школу.

Вона знову відкинулась назад, і голова її тонула в буйних косах. Мені здається, що я зроду не бачив самітнішої людини за ту жінку. Між її лихом і світом наче здіймалася непроникна стіна, не тільки її поведінка, а радше якась певність, що її не почують, давнє й безнадійне, сумирне, але довіку пекуче, невиліковне переконання, що партнер чує тільки самого себе. Мені кортіло спитати, $чи її хтось у житті кохав. Звісно, я не спитав. А чи сама вона кохала? Мимохіть я спробував уявити собі її дитиною. Може, так вийшло тому, що вона сирота? Сподіваючись, що пані Юліка от-от почне звірятися, я також мовчав, дослухаючись до її рівномірного глухого віддиху. Що з нею сталося? Бо я не міг повірити, щоб людина від самого початку могла бути така позбавлена виразу навіть у стаці кричущого лиха. Хто її зробив такою? Минуло вже п'ятнадцять хвилин, як Штіллер пішов, за п'ятнадцять хвилин він мав повернутися.

— Тепер і ви чекаєте,— врешті почала вона,— що я вам щось скажу? Я не маю що казати. Хіба я можу змінитися? Така я вже є, й годі. Чому Штіллер завше хоче мене змінити?

— Справді хоче?

— Авжеж. Може, навіть бажаючи мені добра, бо він переконаний, що кохає мене.

— А ви,— спитав я,— теж його кохаєте?

— Я його дедалі менше розумію,— відповіла вона після довгої задуми.— Ви не знаєте, Рольфе, чого він завше чекає від мене?..

Щоб заспокоїти себе самого — звісно, мені не йшло з думки її жахливе признання,— я спробував виповісти свої тодішні думки про Штіллера, про його чисто людські нахили, про його здібності, про його розвиток за останні роки, виповісти, ані звинувачуючи його, ані боронячи, може, лиш трохи прикрашаючи; довгий час мені здавалося, що пані Юліка слухає. Напевне, мені було легше "збагнути" Штіллера, ніж пані Юліці, і після її останнього запитання я-вважав, що це й є моє негайне завдання. Розмовляючи, я щось креслив гілкою по жорстві. Та коли випадково підвів очі, щоб принаймні з її міни вичитати, що вона гадає про одне питання, яке сам, чоловіком, бувши, не міг розв'язати, то побачив, що обличчя в неї геть спотворене, властиво, вже не обличчя — ніколи його не забуду. Вуста були розтулені, як в античних масок. Надаремне вона силкувалася закусити губи, що тремтіли, не слухаючись її. Я бачив, що вона німо хлипає. Розплющені невидющі очі були повні нечутних сліз, маленькі кулачки лежали на колінах, тіло дрижало — так вона сиділа, змінена, аж її годі було впізнати, глуха до найгучнішого крику, німа, не людина з якимись своїми рисами, а тільки охоплене розпачем тіло, м'ясо, що безмовно кричало в смертельному жахові. Не пам'ятаю, що я тоді зробив... Потім, як я тримав у руках її маленькі кулачки, що й далі судомно здригалися, коли її обличчя розгладилося з утоми, вона мовила:

— Не кажіть йому про це.— 2 кивнув, щоб якось її підтримати.— Обіцяйте, що не скажете,— попросила вона...

Невдовзі по тому прийшов Штіллер із виноградом. Пані Юліка швидко підвелася, відвернулась, щось сказала здалеку про цукерки й зникла. Штіллер не давав мені спокою, домагався, щоб я конче покуштував винограду на десерт. Я не міг збагнути, чи він нічого не помітив по мені, чи тільки прикидався. Він запевняв, що радий з мого приїзду, сподівався гарного вечора, Я перевів розмову на вино, та Штіллер мимохідь запитав, якою мені здалася Юліка.

— Я маю на гадці її здоров'я,—пояснив він.— Правда ж, у неї чудовий вигляд?

Ми стояли й пили вино, кожен тримаючи ліву руку в кишені. Коли врешті з'явилася Юліка з цукерками, вбрана у вовняну жакетку, то вигляд у неї справді був чудовий. Вона напудрилася, але не тільки це її змінило. Здавалося, що вона сама нічого не знає про свою хворобу. Мене гнітило химерне почуття, що то цілком інша людина, наче перед тим усе мені лиш приснилося. Надворі справді похолоднішало, і ми зайшли до хати. Я не міг собі уявити, як мине той вечір; та Штіллер не вбачав у ньому нічого особливого, і пані Юліка теж.

На той час я ще не бачив Штіллерових нотаток, знав тільки, що у в'язниці він писав щось на кшталт щоденника. В післямові я не маю на думці вдаватися до численних спростувань. По-моєму, й так добре видно упередженість цих нотаток, їхня зумисна суб'єктивність, а інколи й очевидне перекручення правди, хоч, .як опис суб'єктивних переживань, вони, може, й чесні. Та образ пані Юліки в цих нотатках мене приголомшив: мені здається, що образ той більше говорить про автора, аніж про особу, з якої він так свавільно зліплений— Хто-зна, може, самий замір зобразити живу людину вже якийсь нелюдський. Це якраз стосується й Штіллера. Щоправда, більшість із нас не пише нотаток, але, очевидно, робить те саме в інший спосіб, не лишаючи сліду, і в обох випадках наслідок однаково прикрий.

Звісно, я .ще довгий час звертався подумки до своєї гостини в Гліоні. Повернувшись додому, я невдовзі дістав від пані Юліки листа, в якому вона, не пояснюючи причини, ще раз благала мене нічого не казати Штіллерові. Хоч би яка була моя власна думка, проте я не мав права самовільно порушувати ззовні мовчанку тієї пари, бувши випадковим і, мабуть, небажаним повірником. Може, бідолашна пані Юліка боялася, що Штіллер розгубиться й тоді взагалі не можна буде з ним витримати? Я не знаю. Чи мала підстави сподіватися, що все-таки не дійде до операції? А ще, звісно, цікавив мене сам Штіллер. Мені здавалось, що з ним щось сталося. Замовкло в ньому прикре запитання, за кого ми його вважаємо, замовк страх, що його сплутають із кимось іншим. Я відчував, що в стосунках з ним звільнився від ледь усвідомлюваної силуваності: мені самому стало легше. Доки людина не прийме себе саму, доти боятиметься, що оточення її не зрозуміє або фальшиво витлумачить. Надто багато для неї важить, якою ми її бачимо,— і саме її тупий страх, що через нас їй доведеться взяти на себе фальшиву роль, неодмінно й нас робить тупими. Вона хоче, щоб ми дали їй волю, але нам не дає волі. Не дозволяє нам брати себе за когось іншого. Хто тут кого силує? Про це можна багато говорити. Самопізнання, що повільно чи нагло відчужує людину від життя, яке вона досі вела.^тіль^ ки перший, необхідний крок, але його мало. Скільки ми знаємо людей, що якраз на цьому східці спиняються, вдовольняються меланхолією самопізнання і надають їй видимість дозрілостії Мені здається, що Штіллер перейшов цей поріг тоді, як зник. Він уже готовий був зробити другий, куди важчий крок: не вболівати, що в{н не той, ким би хотів бути, а прийняти себе таким, як він є. Адже нема нічого тяжчого, як погодитися з самим собою! Властиво, таке вдається тільки наївним людям, а все ж у своєму колі я мало зустрічав людей, що їх можна було назвати наївними в цьому гарному розумінні. На мій погляд, Штіллер, коли ми зустрілися у в'язниці, вже до певної міри подолав те болісне прийняття самого себе. Та чому ж він так по-дитячому боронився від свого оточення, від своїх давніх приятелів? На щастя, я не знав особисто того давнього Штіллера,. й через те мені було набагато легше зайти з ним у якісь розумні стосунки: ми зустрілися аж тепер. Та хоч він був уже готовий прийняти самого себе, хоч мав добру волю врешті подивитись у вічі власній дійсності, але не домігся ще одного, а саме: йому не було байдуже, чи визнає його оточення. Він почувався іншим, і цілком слушно — то був не той давній Штіллер, якого в ньому відразу впізнали; але йому хотілось кожного переконати, що він інший, а це вже було по-дитячому. Але як можна відмовитися від бажання, щоб принаймні найближчі нам люди пізнали нас у нашій правдивій дійсності, що її ми самі не знаємо, тільки в найкращому випадку годні в ній жити? Цього ми ніколи не осягнемо, якщо не будемо певні, що нашим життям керує якась надлюдська інстанція, чи принаймні якщо не будемо палко надіятись, що така інстанція існує. Штіллер зрозумів це дуже пізно. А чи таки зрозумів? Після тих перших відвідин восени у мене склалося враження, що таки зрозумів, хоч він не сказав про це ні слова; може, якраз тому. Сам Штіллер — і це чи не основна причина, що він замовк,—зовсім не відчував потреби пояснювати комусь, що він перемінився. Нова робота теж не виповідала його; він виготовляв тарілки, миски й чашки, все практичні речі, на мою думку, з великим смаком, але це вже не було виявлення самого себе. Він звільнився від страху бути невпізнаним, і через те інші стали почуватися вільніше з ним, наче він видобувся з тісного кільця. Я також зрозумір, чому, хоч який був прихильний до Штіллера, весь ч$с трохи боявся зустрічі з ним. Може, "замовк" не те слово, воно тільки вводить в оману. Звісно, Штіллер аж ніяк не був скупий на слова. Та як кожен, хто прийшов до самого себе,