— Облиш! — просила пані Юліка.— Мені справді не треба подушки!
З того, як Штіллер позирнув на пані Юліку, я помітив, що він почувався відштовхнутим, відштовхнутим неслушно. Якби я був суддя, то, певне, признав би слушність пані Юліці: надто вже вперто він тицяв їй подушку. Щоб відвернути його увагу на інше, я спитав:
*— А де ти гадаєш улаштувати свою гончарну піч? Однак Штіллер не чув мене.
— Чому ти не хочеш подушки? — мучив він нещасну Юліку.
Врешті, щоб мати спокій, вона взяла її, не подякувавши, й поклала не під голову, а під коліна, де вона їй менше заважала. "Двоє людей доброї волі!" — подумав я і почав хвалити вино. Потім, без ніякого зв'язку, оповів історію, що її сам недавно почув.
— Тобі цікаво буде, ти ж бо колись відкрив Мексі-ку,— сказав я.— Хїюсь там розводив свині, не знаю вже де, але ті свині чогось не виплачувалися. Він тяжко працював від світання до смеркання, вклав у те діло всі свої гроші й половину життя, все своє самолюбство, і все марно, одне слово, свині не давали йому зиску, хоч ти вмри, та ще й настала жахлива посуха. Там таке буває? Якась річка висохла, не пам'ятаю, яка саме, а тоді, кажуть, крокодили вирушають навмання до ін-щої річки. Одного чудового дня з'явився цілий табун крокодилів, що сунули просто на ту ферму. Що робити? Бідолаха міг, наприклад, вилізти на дах і постріляти їх усіх. Та він зробив не так! Він дав їм пожерти всіх свиней, що все одно йому не виплачувалися, а натомість зміцнив огорожу навколо і раптом став господарем крокодилячої ферми, постачальником шкіри на жіночі торбинки, щасливчиком, якому неймовірно поталанило.
Штіллер зареготав.
— Кажуть, що це правда! — додав я.
— Чудесно, еге ж? — звернувся Штіллер до Юліки. її сміх'був чиста міміка. Тепер мені здається, що,
власне, іншого я в неї ніколи й не бачив. Він завше проступав тільки на обличчі, наче вона загубила внутрішній сміх чи й не мала його. Юліку не можна було розвеселити, кожна така спроба кінчалася невдачею, тільки потім ти сам собі видавався дурним. Я був лютий на себе. Навіщо ця балаканина? Було осіннє надвечір'я, сонце лагідно сяяло, саме така пора, як Штіллер писав в одному листі: "А тоді, мій любий, як ми сидимо надворі й осіннього сонця вистачає, щоб людина почувала себе щасливою, як знову спіє виноград, як над озером здіймається сиза імла, але гори зі своїми золотавими лісами лишаються ясні й строкаті під середземноморським небом, а на ціле озеро пролягає смуга із живого срібла, а згодом із блискучої бронзи, а ще пізніше з міді..." Живого срібла вже не було, озеро сяяло блискучою бронзою. Час від часу я оглядався: завше веселі гномики, хатина з баштицею, бур'яни, сіра Афродіта висохлий, зарослий мохом, повний рудого листя колодязь з іржавими рурами, ґанок, засклений зеленавим склом, плющ, червоний як кров фунікулер у вечірньому сонці — все те здавалося трохи неймовірним. Самі вони, Штіллер і пані Юліка, були в тому оточенні, наче в чужому вбранні, сповнені мовчазної свідомості, що врешті кожне вбрання чуже й дочасне. Я дивувався з них. Що тут справді було їхнє,/то це сонце разом із грою світла на Женевському озері, гончарня в підвалі, всі ті труднощі, що звичайно бувають у людей, і, може, ще їхній безпорадний гість. Коли Юліці давали спокій, все йшло якнайкраще. Та ось Штіллер захотів знати, чи я вірю у виховне значення ритмічної гімнастики. Пані Юліка не дуже переконливо боронила гімнастику, а Штіллер вважав, що вона повинна знову присвятити себе чисто мистецькій роботі, закласти власну балетну школу в Лозанні. До обговорення практичних труднощів не дійшло; пані Юліка просто гарячково опиралася, а Штіллер журився, що вона нічого не хоче прийняти від нього, ані подушки, ані запізнілої віри в її мистецтво. Насуплений, він підвівся й пішов по другу пляшку...
— Рольфе,— озвалась вона, як ми лишилися самі.— Відрадьте його! Нічого з тією школою не вийде. Прошу вас, відрадьте його! Він мене до божевілля нею доведе!
Дарма я пробував зважити практичні можливості, обміркувати, чого Штіллер сподівається для дружини від тієї школи, дарма питав, чого б^пані Юліка сама бажа-' ла, вона була глуха до моїх 'слів; побачивши, що Зі мною шкода й розмовляти, вона відкинулась назад і тільки мовчки хитала головою.
— Чого він завше від мене хоче? — врешті сказала вона змучено, коли я замовк. Очі її блищали слізьми; тонкими, білими руками вона вчепилася в поруччя шезлонга, як, буває, чіпляєшся в кріслі зубного лікаря, аби не тремтіти. Признаюся, мені її поведінка здалась екзальтованою; я відчував, що мене силують виповісти, свою думку про давно вже, очевидно, спірну справу, якої я не знав гаразд, а тому й не мав ніякого бажання втручатися до неї.
— Штіллер напустив мені туману з своєю ferme vau-doise,— сказав я, проте Юліка не давалася на розмову.— Але ця околиця,— плів я далі,— найбільше подобається мені над Женевським озером...
Вона не слухала моєї балаканини, не помічала, що я намагаюся звернути розмову в потрібний напрямок.
— Відрадьте його! — попросила вона знову, так само схвильовано.— Що ви собі надумали? — напала вона й на мене, але потім чемно загладила свою гарячковість: .— Повірте мені, що нічого не вийде. Не вийде.— І по хвилі додала: — Він цього не повинен знати.
— Чого не повинен знати? — спитав я.— Що ви маєте на думці?
— Не питайте мене,— попросила вона, тоді зібралася на силі, випросталась і сягнула по другу цигарку; я простяг їй запальничку.— Мені не треба стільки курити,— сказала вона, немов перелякано чи так, ніби я її силував курити, в кожному разі, не подякувала за запальничку, що нею врешті й не скористалася.— Він не повинен знати,— мовила вона ще раз, наче до самої себе.— Я була в лікаря...— Пані Юліка напевне не хотіла ні з ким про це говорити, жалкувала, що пробалака-лася; я, звісно, чекав пояснення, хоч і мовчав.— Вся ліва легеня,— сказала вона.— Я б не хотіла, щоб він уже тепер знав. Це треба зробити. Якнайшвидше.— її раптовий спокій, її дивне самовладання, що справляло враження, наче сердешна жінка й гадки не має, про що йдеться, хоч потім вона сама вжила медичного терміну, не від лікаря почутого, а підказаного їй власним розумом, та ще те, що вона зовсім не нарікала, приголомшило мене; я опустив очі, ніби* шукав чого в жорстві, не зважуючись глянути їй в обличчя, щоб не зрадити думок, які тислися мені в голові.— Атож,— сухо сказала вона,— отакі в мене справи.