Того тижня не тільки надійшла обіцяна листівка від Штурценегера з Редвуд-сіті в Каліфорнії, але й відбулася дуже дивна телефонна розмова з Парижем: якийсь добродій, що назвався Штіллером, схвильовано торочив щось незрозуміле, обурювався, наче Рольф мав знати, де його дружина, і ніяк не хотів повірити, що Рольфові не відоме, і то дуже добре, його прізвище. Безсумнівно, нервовий тип, що телефонував з Парижа, і був її п'єро з маскованого балу. (Отже, те, що досі твердив мій прокурор, не зовсім правда: виходить, він знав прізвище Сибілиного коханця, хоч і не від неї самої, ще до того, як Штіллер зник. Я просто нагадую це, як приклад, що навіть прокурор у своєму цілком добровільному зізнанні не вільний від суперечностей, то чого ж вони сподіваються, коли допитують нас!) Розмова справді була дуже дивна, бо ж Рольф гадав, що Сибіла поїхала разом із своїм п'єро. Чи вони десь розминулися в Парижі? Він відкидав думку, що тим викликом його хотіли якнайхитріше ввести в оману, та як вона вже засіла в мозку, її годі було позбутися. Він не міг повірити, що Сибіла на таке здатна. "Ні! — вголос казав він сам до себе.— Ні!" Але десь у глибині свідомості наче відлунювало: "А чому ні?" Він боронився від такої підозри, надто-вона була ница, соромився її і через той сором сам собі здавався смішним йолопом. Хіба тепер не можна було всього сподіватися. Його глузд повставав проти такого припущення. Невже він колись зненавидить Сибілу, матір свого сина і взагалі найближчу
людину, яку тільки можна собі уявити? Він боявся зу* стрічі з нею.
І зустріч та, здається, справді була дуже невдала. Якось у листопаді, коли він уранці сидів у канцелярії, секретарка сказала, що з ним хоче поговорити дружина: ні, не телефоном, вона чекає в приймальні. У нього тоді саме почалося засідання, і їй довелося чекати майже годину. Була вже одинадцята; хіба вона не могла просто зустрітися з ним під час обіду? Нарешті Рольф звелів покликати її і рушив назустріч із німим запитанням: "Що сталося?> Сибіла була трохи бліда, але бадьора. "О,— мовила вона,— то це твоя нова канцелярія?" — і зразу ж підійшла до вікна поглянути на нецікавий краєвид. Рольф не став питати: "Як тобі велося в Санкт-Галені?" чи "Як тобі було в Парижі?" Вважав, що Сибіла має говорити, а не він. Вона ж удавала, немов нічого не сталося, була збентежена, як ніколи, балакала собі, наче прийшла сюди тільки побачити його нове місце роботи, й завзято курила. Рольф міг зателефонувати до Санкт-Галена, але розважно втримався. Може, Сибіла хотіла вивідати, чи він телефонував? Вона подякувала за милу несподіванку — що Рольф сам поклопотався переїздом. А що далі? В її очах ховалася якась таємниця й страх: вона чи то боялася приховати її, чи лякалася, що не витримає і скаже про неї. Тож Рольф сприймав її поведінку за фарс, нестерпний фарс. Він сидів коло свого широкого бюрка, а Сибіла — навпроти нього в фотелі, немов клієнтка. Може, вона хоче розлучитися? Раптом у нього вихопилося: "Телефонував якийсь пан Штіллер, певне, твій коханець". Сибіла здригнулася. Він пошкодував, що пробалакався, і водночас обурився, що йому треба ще й вибачитись, одначе замість вибачення додав так чемно, що сам дуже добре відчув свою поблажливість: "Думаю, що ви все ж таки зустрілися в Парижі, він телефонував у середу". Тоді Сибіла підвелася, наче після марних переговорів, що, власне, взагалі не відбулися, й повільно, мовчки пішла до вікна; плечі її тремтіли — Рольф здогадався, що вона плаче, аж хлипає. Вона скинула його руку з плеча, навіть погляду його не мдгла знести. "Я їду;",— мовила вона. "Куди?" — спитав Рольф. Вона зім'яла в попільничці недокурену цигарку, взяла горбинку, вийняла хусточку й пудру, щоб причепурити обличчя, й
7 М. Фріш
легковажно, без сорому, заявила: "До Понтрезіни". Поки Сибіла малювала губи, Рольф набрався духу й знову сказав: "Як хочеш". Тоді вона по-дурному запитала: "Та маєш щось проти?" І він так само безглуздо відповів: "Роби, як знаєш". І не зупинив її...
Вона справді поїхала до Понтрезіни.
На початку грудня, коли вона, засмагла, повернулася назад, Рольф запропонував їй розлучитися. Вона полишила йому зробити все, що треба. Рольф і поготів розгубився, коли Сибіла заявила, що отримала від Штур-ценегера листа, йому конче потрібна секретарка, і вона надумала поїхати разом з малим Ганесом до Каліфорнії, в те Редвуд-сіті. І знову Рольф сказав тільки: "Як собі хочеш!" Він не вірив їй. Вважав, що то був просто дитячий фарс. Навіть як вона пішла до американського консульства лишити свої відбитки пальців, Рольф ще не вірив. Чи, .може, він повинен був зробити перший крок до замирення? Він не знав, з чого має почати, бо ж не здогадувався навіть, що, власне, сталося. Йому здавалося, що на фальшивому замиренні не можна будувати подружжя. Може, вона чекала, щоб він попросив її лишитися? Рольф знав, що вже навіть замовлене місце на "Іль-де-Франс". Може, Сибіла вирішила покинути його ще влітку, але йшлося навіть не про це: якщо вона не скаже перша, що хотіла б лишитися, він просто не зможе просити її, щоб вона не їхала, бо буде смішний у своїй простодушності, а також зробить смішним їхнє подружнє життя, якщо воно взагалі ще буде можливе. Ні, таки не зможе, нізащо не зможе! Йому здавалося, що тепер він не повинен улягти її погрозі. За кілька днів перед різдвяними святами Сибіла, взявши Ганеса, який тоді ще й до школи не ходив, виїхала до Гавра и сіла там на корабель, що плив до Америки.
ЗОШИТ П'ЯТИЙ
Сьогоднішній захід, що його влаштував мій запопад* ливий оборонець, який і досі захищає зниклого Штіллера, зовсім не вдався: зустріч за чаркою вина з провідними критиками містечка! І ти ба, всі були страшенно милі. Якийсь молодик так гаряче, аж зворушливо просив мене не брати на свою адресу його завваг, писаних сім років тому. Прийшла на зустріч і одна дама, трошки перезріла особа, така собі жриця храму, до того ж по-людському скромна, видно з першого погляду. Коли я запевнив невеличке товариство критиків, що я зовсім не їхній Штіллер, їм явно полегшало. Потім з'явилося й віскі. Я запитав даму, чому вона допіру не подала мені руки. І враз, щоправда тільки на хвилю, знову стало відчутне якесь напруження. Якби вона знала, що йтиметься про Штіллера, то взагалі не прийшла б до кав'ярні. Штіллер буцімто повівся з нею вельми брутально. Мій оборонець позирнув на мене, мені теж було цікаво: дама так значуще мовчала, що можна було все подумати. Виявилося, Штіллер написав "олись тій дамі листа й назвав її "менторкою" тільки Тому, що вона просто задля мистецтва, з любові до мистецтва і з найглибшого почуття обов'язку перед мистецтвом усіх часів зму*. шена була, та й тепер мусить, відмовити йому в хисті. Я потиснув руку тендітній, але запальній дамі, може, трохи забагато собі дозволивши, й сказав: