"Я не хотів із вами розмовляти,— почав він, налягаючи рукавиці,— поки цілком не заспокоюся. Але тепер, бачите, коли я вже це здолав..." Штурценегер, мабуть, не розумів ні слова. "Ні,— вів далі Рольф,— ви, звісно, маєте цілковиту слушність, усе це тільки забобони. Мені довго не сходив з думки ваш анекдот про ескімоса, що його ви оповідали'моїй дружині й мені, як уперше завітали до нас. Пам'ятаєте? Ескімос пропонує свою дружину й ображається, якщо гість її не хоче. А нам здається, що ми не витерпіли б, якби гість не відмовився. Отже, все це тільки забобони..." Рольф давно вже не виголошував своєї теорії. Між чоловіками вона завше натикалася на менший опір. Архітектор, молодик
Із життєвою снагою, вразливістю, енергійністю і т. д., був дуже уважний, але не міг збагнути, чого прокурор завів таку розмову. Тим часом вони рушили, та за хвилю знову спинилися перед опущеним шлагбаумом. "Я дуже добре розумію ваше збентеження,— сказав Рольф.— У вашому становищі я теж завше уникав таких розмов. Бо що вони можуть дати? Тільки мені здається, що як отак сидиш разом у машині... Та що там довго балакати, просто я не хочу, пане Штурценегере, щоб ви мали мене за дурня! — Нарешті потяг прогуркотів повз них.— Ви кохаєте мою дружину,— повів далі Рольф, опанований своєю манією, але з пречудовою витримкою,— я вас розумію. А моя дружина кохає вас. Так уже сталося! І, властиво, нічого не зміниться, коли за тиждень чи за два ви полетите до Канади".— "До Каліфорнії",— поправив Штурценегер. "Моя дружина казала, що до Канади".— "Шкода,— засміявся Штурценегер,— але я все-таки їду до Каліфорнії. До Редвудп сіті. Як тільки приїду, то відразу пошлю вам листівку, щоб ви мені нарешті повірили".— "Немає потреби,— сказав Рольф. За ними засигналили машини.— Немає потреби,— ще раз мовив він.— До Канади чи до Каліфорнії, мені, бачите, все одно, якщо моя дружина надумає їхати з вами, а мені здається, що вона таки надумає". Шлагбаум давно вже знявся вгору, проте Рольф не рушав, глухий до сигналів машин позад себе. Молодий архітектор, певне, збагнув, у чому річ, і хотів щось сказати, наприклад: "Ваша дружина і я..." Та Рольф перебив його: "Кажіть просто: Сибіла!" — "Ну так,— мовив Штурценегер.— Я з першого ж разу, коли .побував у вас, відчув якусь симпатію і сподівався, що й ваша дружина..." — "Ви сподівалися! — Рольф обурювався, що коханець-дружини такий боягуз, а з іншого боку ставав через те ще зарозуміліший.— Мені сорок п'ять років,— сказав він, дивлячись на молодого архітектора,— а вам нема ще навіть тридцяти!" Штурценегер цілком слушно запитав: "Ну той й що?" Розмова, що так гідно почалася, загрожувала перейти в сварку. Рольф це завважив, завважив також, що шлагбаум піднято. Машини, що стовпилися ззаду, тепер минали їх з лівого боку, виїжджаючи двома колесами на луку, бо дорога була дуже вузька. Звісно, шофери поглядали на Рольфа докірливо, глузливо, а один навіть постукав себе пальцем по лобі, даючи взнаки, за кого він має Рольфа... Очевидно, Штурценегер не раз намагався переконати Рольфа, що. сталася помилка; той або недочував, або не вірив йому. Він мовчки, наче вважав архі* тектора просто за дурня, доїхав до міста і спинив машину перед його помешканням. Штурценегер почувався страшенно незручно. Він сидить біля відчинених дверцят, тримаючи під лівою пахвою течку, рукавиці й невеличкий згорток картону, щоб права рука була вільна, як доведеться прощатись, і не зміг знайти потрібного слова,, якогось переконливого жарту, що водночас не був би образливий. "Не кажіть лишень,— мовив Рольф,— що вам дуже шкода або щось таке.— Він справді був неможливий.— Зрозумійте мене добре. Я нікому не докоряю. Я все дуже добре розумію. Навіть схвалюю. Сибіла знає, що я про такі справи думаю, і, певне, розповіла . вам. Мушу схвалити. А все ж,— мовив він, викидаючи у віконце недокурка,— просто не можу витерпіти". Штурценегер, здавалось, над чимось задумався. "А чи ви коли бачили чоловіка,— спитав він таким тоном, як молодші звертаються до старших,— що справді міг би таке витерпіти, тобто не тільки про людське око?.." Рольф усміхнувся: "Мені здавалося, що я саме такий чоловік". Скоро вони попрощались. Щоправда, архітектор запропонував іще випити по шклянці вина, але Рольф відмовився трохи тому, що не хотів заходити до помешкання, де, можливо, Сибіла переживала щасливі хвилини, а трохи тому, що нагло йому здалося, ніби Штурценегер. зовсім не той чоловік, про якого йому йшлося. Тому він подякував за запрошення, ввімкнув мотор і попросив Штурценегера, аби той міцно пристукнув дверці. Штурценегер швидко подався стежкою, як додина, що помилково зайшла до чужого покою, і не обернувся, як Рольф ще раз відчинив дверцята й побажав йому щасливої подорожі до Канади. Потім Рольф поїхав далі, аби не стояти, навмання, як тоді в Генуї, аби тільки не додому! Аби тільки не бачити Сибіли! Він не здолав свого лиха, взагалі нічого не здолав!
Це було в жовтні. Як усь люди дії, коли їм не щастить упоратися з якоюсь важкою проблемою свого внутрішнього життя, Рольф не поринув у роздуми над самим собою, а кинувся у вир праці, корисної праці, що її, звісно, в прокуратурі, яку він саме обійняв, не бракувало; він залагоджував усе, що тільки входило в межі його повноважень; залагоджував від ранку до пізнього вечора, аж поки витримувала остання секретарка, а потім ще й сам; він не знав спочинку, мов той шалений Роланд. Приятелі, очевидно, вважали його тоді за непоправного кар'єриста. Вони ж бо й гадки не мали, чого він, людина розважного, спокійного й холодного глузду, раптом зробився такий заповзятливий. Усім-бо завше здавалося, що Рольф живе спокійно й щасливо; а втім, сам Рольф нічим не старався підтримати таку славу: він, наприклад, міг собі з якоюсь дамою годувати голубів перед Палацом дожів, і в містечку з цього приводу не кружляли ніякі плітки. Бувають такі чоловіки, феномени доброї слави, що їхній добрій славі не можна нічим зашкодити, як не можна замочити меві крила, і навіть у такому містечку, як Цюріх, ніхто не має бажання пускати про них плітки, бо то було б так само нудно, як мочити меві крила. Цей феномен, здається, поширювався й на його дружину: просто нікому й на думку не спадало в чомусь її запідозрювати. Отже, хіба хто-небудь міг зрозуміти, чому нового прокурора посів такий запал до праці! У найрізноманітніших судових справах, що їх Рольфові доводилося вести, він конче намагався не міряти всіх жінок однією міркою, принаймні як ішлося про інших людей, то він умів розрізняти, хто винен: бачив і такі випадки, коли вина лягала на чоловіка. Його мали за дуже чуйного, він намагався якомога вберігати людей за бар'єром від зайвого приниження, і його успіхи росли, мов гриби після дощу. Та Сибілу вони нітрохи не вражали, ще гірше: вона тішилася Рольфовими успіхами на роботі десь так, як гарною водяною турбінкою, що нею малий Га-нес гратиметься кілька днів і не буде їй набридати..; Рольфові знову снився незграбний пакунок із крамом тілесного кольору!.. А тоді... тоді настав час перебиратися до нового помешкання, і Сибілі якраз забаглося на той тиждень поїхати до приятельки в СанктТален. Рольф нагадав їй, що вони мають переїздити; та виявилося, що відвідин до приятельки не можна відкласти. Рольф, звісно, ані на мить не повірив у приятельку з Санкт-Галена, однак тільки сказав: "Прошу, як собі хочеш!" І Сибіла справді поїхала. Злість із певної, визначеної причини, злість, що її не доводилось ушляхетню* вати, дика, брутальна злість, що посіла Рольфа того тижня, принесла йому справжню полегкість: він відки* нув свою хвалену витримку і, гасаючи покоями, своїми покоями, лаявся так, що носії з вантажем на пасах, бажаючи дізнатись, куди поставити тогенбурзьку шафу, а куди швацьку машинку, скриньку з начинням чи будуарний столик, не могли з дива вийти. Освічений чоловік, а таких слів уживає! "До пані! — кричав Рольф.— Несіть той мотлох до пані або вишпурніть у вікно!" А вже йдучи: "Просто свинство, що тієї поганки немає тут, свинство, та й годі!" І запопадливі робітники не важились далі питати, аби нервовий пан ще дужче не зганьбив себе; вони оглядали вивантажені з машини меблі, перезиралися і все, що явно не пасувало до саду чи до льоху або не скидалося на бюрко освіченого господаря, мовчки пакували "до пані". А наприкінці, коли речі сяк-так були розтицяні, запопадливі робітники дн стали стільки "на могорич", що їм аж ніяково стало: то була наче платня за мовчанку. І ось Рольф лишився сам у своєму хваленому будинкові, сам із малим Гане-" сом та служницею-італійкою, що не знала навіть, де шу" кати постільної білизни; дуже давалася взнаки відсутність господині. Тільки малий Еанес розкошував у тому шарварку, бо від усіх звичайних речей нараз війнуло принадною новиною, і він не вгавав про. них розпитувати. "Обережно!" — стояло на скринях. "Не перекидати!" І взагалі, то було наче не помешкання. Рольф не знав, як він там житиме, і вважав, що служниця дарма заходилась розпаковувати скрині, принаймні надто поспіши-лася; тепер він менше, ніж будь-коли, знав, чи подруж" жя, задля якого варто було б розпаковувати скрині й стелити килими, взагалі буде існувати. Він заразом і сподівався, і втрачав надію. Що таке незалежність, самостійність і воля партнерів у подружньому житті? Практично — що це таке? Спільність майна, з усяким хатнім добром і служницею, що дає лад тому добру,— оце й усе. А Ганес? Ні, так не годиться. Чи просто зажадати від дружини, щоб вона вгамувалася, пригрозити, поставити ультиматум, дати їй час подумати до різдва? Можна було покласти край цьому нестерпному становищу, але не можна зберегти її кохання чи здобути його наново. Чи краще просто вичікувати? Здатися поки що на плин часу — може, пощастить, а може, й ні, може, він звикне, а може, закохається, і тоді все минеться. Хтозна, може, не треба поспішати з розлученням. Та чи таке життя, сповнене сліпої терплячості, розв'яже його біду? Він спинявся то на тій думці, то на іншій і не міг вирішити остаточно. Скільком людям він уже допоміг! Але в чужих справах, попри всю обережність, завше легше було знайти раду. Одне слово, Рольф відчував, що опинився на тій мертвій точці, де при най-більдюму зусиллі можна хіба що розірватися, а колесо все одно не зрушить ані вперед, ані назад, де залежить від якоїсь дрібнички, чи воно крутнеться вперед, чи назад, либонь, навіть просто від випадку. А найбільше дошкуляла думка, що тепер, може, якесь єдине слово — розумне чи дурне — могло б вирішити все...