б* 163
навіть не згадує. А як його тішить, як швейцарця, що ганебні концентраційні табори існують десь-інде! І що ж він цим хоче довести? Одного разу я зважуюсь і кажу йому:
— Вам пощастило, пане докторе, що Гітлер загрожував вашій незалежності, а отже, й вашим інтересам і тим самим погамував розвиток вашого власного фашизму. Але невже ви щира думаєте, що швейцарська громадськість єдина в світі не мала б схильності до фашизму, якби той фашизм не загрожував її інтересам, а сприяв їм? Ще прийде таке випробування, любий докторе, я нетерпляче його очікую.
Мій оборонець защіпає шкіряну течку — мабуть, знов образився.
— Як вільний швейцарець...— починає він.— Чого ви смієтесь?
Вільний! Вільний! Вільний! Дарма я прошу, щоб він хоч раз пояснив: від чого вільний? А насамперед, на щр вільний? Просто вільний" і годі, і я, що сиджу оце на в'язничному ліжку й хитаю головою, теж би був вільний, якби був такий мудрий, що став би їхнім зниклим Штіллером. Уже взявшись за клямку, ладний вийти на ту волю, він простодушно, трохи занепокоєно питає мене:
— Чого ви хитаєте головою?
Аби ж то змога думати. Аби ж то змога висловитись так, щоб їм не лишилось нічого, крім їхньої правди. Бачу тільки, що навіть із громадянською волею, якою вони так хваляться, наче це є людська воля, справа тут кепська. Можу лише вирахувати, що вся їхня країна, як держава серед держав, так само невільна, як недоросток серед більших за себе. Так воно й є. І тільки завдяки своїй мізерності (своїй нинішній неісторичності> вони можуть часом уявляти себе незалежними. А також вавдяки своїй гендлярській розважності, що змушує їх вадля зиску бути ввічливим з дужими; той,.хто не має підстав дорікати дужим, оскільки він живе з них, той завше почуватиметься вільним і незалежним. Та хіба це воля? Я ж бачу їхні обличчя — хіба вони вільні? А їхня хода, так, хоч би їхня бридка хода — хіба це хода вільної людини? А їхній страх, страх перед майбутнім, страх, що колись вони можуть зубожіти, страх перед життям, страх, що вони можуть померти, не застрахувавшись, врешті, страх перед тим, що світ може зміни-* тися, їхній просто-таки панічний страх перед духовним ризиком — ні, вони не вільніші за мене, за людину, яка сидить на в'язничному ліжку й знає, що крок до волі (ніякі предки не можуть нам цього відібрати) — завше велетенський крок, крок, через який людина полишає все, що досі їй здавалося певним грунтом, крок, що як на нього вже зважишся, то ніхто тебе не годен стримати: бо це крок у віру, а решта все — не воля, а порожня балаканина. Але може саме тому мій оборонець а має слушність: навіщо мені все це казати представникам преси? Навіщо псувати їм кров? Навіщо ображати людей? Кінець кінцем це тільки моя справа, чи буду я колись вільний, і від них також вільний; справа моя і моєї самоти.
Я дедалі дужче переконуюся, що з прокурором, моїм винувачем, мені легше розмовляти, аніж з моїм так званим оборонцем. Однак це призводить до трохи небезпечного панібратства. Сьогодні він показує мені знімок Сибіли, своєї дружини, що кожного разу передає мені вітання. Ми довго розмовляємо "про подружжя, звісно, про подружжя взагалі. Прокурор вважає подружжя (очевидно, якийсь власний досвід заронив у нього сумнів) за цілком можливу річ, хоч і нелегку. Звичайно, він має на думці правдиве подружжя, живе. За необхідні умови такого подружжя він вважає: обопільну свідомість, що ми не маємо права на кохання свого партнера; довічну готовність скоритися живому життю, навіть якщо воно загрожуватиме подружжю; готовність завше тримати відчинені двері перед чимось несподіваним, не такою собі авантуркою, а сміливим ризиком; ту хвилину, коли партнери вирішать, що можуть бути певні одне за одного, вони здебільшого вже втратили одне одного. Далі: рівноправність чоловіка й жінки, відмова від переконання, що для подружжя досить вірності сексуальної, а також від переконання, що без сексуальної вірності воно взагалі не існує; якомога глибша, але не безоглядна щирість у таких справах. Важливою здається йому також обопільна відвага в ставленні до оточення. Подружжя перестає бути подружжям, коли одне з партнерів чи обоє з'єднаються з оточенням, аби натискати на партнера. Далі: здатність думати без докорів, що партнер, може, буде щасливіший без тебе; чесність у стосунках — не можна вмовляти партнера, запевняти, що, як він залишить тебе, ти не витримаєш і т. д. Він говорить про все це, як я вже сказав, загалом. Тим часом я роздивляюся на знімок його дружини. Зовсім не буденне обличчя, своєрідне, жваве, надзвичайно приємне, куди цікавіше за прокуророву мову, правдиву тільки тому, що вона оперта на його промовчані переживання з цією жінкою на знімку. За хвилю я повертаю йому знімок.
— Так,— каже мій прокурор,— з чого ж ми почали? *— 3 того, що ваша дружина чекає дитину.
— Так,— каже він.— Ми дуже раді.
— Маю надію, що все буде гаразд.
— Дай боже,— каже він.
Жан-Луї Дмитрич — піаніст у її балетній школі, на-півросіянин, дуже вразливий, талановитий чоловік, років понад сорок, не одружений. Юліка рада, що має коло себе таку людину, каже, що він просто її опора там. І більше нічого про нього не говорить. Може, мені не слід було питати її. Може, тепер вона думає, що я ревную.
Мій приятель прокурор питає, чи я знаю "Анну Каре-ніну"? Тоді: чи знаю "Ефі Бріст"? І нарешті: чи я можу уявити собі іншу поведінку покинутого чоловіка, ніж та, що її змальовано в цих шедеврах? Ще великодушнішу, додає він і починає оповідати... Здається, мого прокурора дуже мучить думка, що сам він на ту ще великодушнішу поведінку покинутого чоловіка, яку він собі може уявити, не цілком спромігся. Я слухаю його від полудня до вечора. Трохи збентежений своєю щирістю (властиво, він не хоче бути щирий, але почуває, що мусить розповісти все якнайдокладніше, щоб не виникло ніяких непорозумінь, мусить дотримуватись конкретних прикладів із власного досвіду), він раз по раз питає: "Ви можете збагнути це?" Це звичайна історія, я знаю тисячі подібних, тому збагнути її легко. Я розумію також, чому він прагне на власні очі побачити зниклого
Штіллера, що, виявляється, кохав його дружину так, що більше вже годі було витримати (йому, прокуророві).