Я знову почув стукіт високих підборів Флоренс, вона вернулася, хоч була заміжня, навіть щось гукнула в напрямку мого вікна. Я бігцем здолав стрімкі східці, дивом не полетівши сторчака, зламавши тільки поруччя,
і миттю опинився коло паркана з діжок, де за ожиновими заростями стояла Флоренс. "What about your cat?1 — запитала вона, тримаючи навіть ту бестію на руках.— D'you know she's hurt? Awfully hurt!2 — To була рана на писку.— And you don't feel any pity for her3 — вела вона далі.— You are cruel, you don't love her.4 — Вона подала мені кішку.— You should love herb5 — Why should I?" 6 — "Of course, you should!* 7 Такі були мої стосунки з мулаткою, що звалася Флоренс. Навіть ще й нині, коли я чую стукіт високих підборів, то згадую Флоренс; на жаль, мені тоді завше спадає на думку й кішка.
Юліка відклала подорож до Парижа, щоб не пропустити нашої прогулянки: було б просто гріх, каже вона, не скористатися таким погідним жовтневим днем.
Вона вже й словом не згадує про своє колишнє заміжжя!
Це мене трохи непокоїть.
Смирнов був радянський агент, що переїздом зупинився в Швейцарії. Прикмети його невідомі. Швейцарська поліція начебто знала, що той Смирнов, чи, як його звали* Шеф, мав підготувати вбивство одного колишнього комуніста, який тоді жив у Швейцарії. Помічники його; як завше в таких випадках, виступали під прізвиськами: один — Угорець, другий — Швейцарець; Швейцарець саме мав сконтактуватися з тим Смирновим 18. І. 1946 року, а можливо, він був також контррозвідником. Невдовзі по тому цюріхська поліція довідалась про таємниче Штіллерове зникнення. Відтоді він,, здається, став для швейцарської поліції своєрідною надією. Адже ж колись той Штіллер воював проти Франко. І хоч антифашизм якийсь час вважався за швейцарську
1 Що з вашою кішкою? (Англ.)
2 Ви знаєте, що вона поранена? Тяжко поранена! (Англ.) 8 І ви* не маєте до неї жалю? (Англ.)
4 Ви жорстокі, не любите її! (Англ)
5 Ви повинні її любити! (Англ.)
6 Повинен? (Англ.)
7 Авжеж/повинні! (Англ.)
6 М. Фріш
161
цноту, нині досить, щоб тебе запідозрили в симпатії до Радянського Союзу... Та, зрештою, що мені до цього!
Р. Б.
Коли мова заходить про те, що Швейцарія не тільки мала держава, але й за ходом подій стає чимраз менша, оборонець мій взагалі втрачає почуття гумору. Тому нам часто дуже важко розмовляти. Він, певна річ, проти майбутнього. Кожна зміна його лякає. Він більше сподівається від минулого, а тим часом розуміє, що настає не минуле, а майбутнє, і це ще дужче наструнчує його проти майбутнього. Не знаю, наскільки мого оборонця в цьому питанні можна вважати за речника народного духу. Він весь час почувається так, ніби я на нього нападаю, навіть тоді, коли я й гадки не маю нападати, і через це робиться неприємно самовдоволений.
— Країну,— каже він,— не можна міряти ані її пр-верхнею, ані числом мешканців; міра нашої країни — це велич її духу.
Він має слушність. Мене тільки зваблює на суперечку його самовдоволено-незаперечне твердження, що швейцарцям не бракує величі духу. Я насідаю на нього; не можна ж бо признавати слушність самовдоволеним людям. Отже, я питаю, в чому виявляється та велич духу, і схиляю голову перед натовпом історичних постатей, що їх мій оборонець кожного разу спускає на мене, як собак з мотузка; тим часом мене цікавить не історія, я хочу допитатися, в чому нині виявляється велич швейцарського духу. Оборонець сприймає мою агресивність як особисту образу.
— Ви просто хворобливо ненавидите Швейцарію!
— Як це ненавиджу?
— Ви хочете тільки переконати мене, що ви не швейцарець, а отже, й не Штіллер,— каже він.— Але не обдурите мене: ваша ненависть до Швейцарії зовсім ще не доводить, що ви не швейцарець. Навпаки! — вигукує він, помітивши, що я ^всміхаюся.— Саме цим ви себе зраджуєте!
Мій оборонець помиляється: я ненавиджу не Швейцарію, а лише брехню. Це принципово різні речі, хоч часто зводяться до того самого. Може, мене, як в'язня,
особливо вражають їхні гучні слова про волю. Що ж вони, до дідька, роблять зі своєю легендарною волею? Якщо та воля їм загрожує якимись збитками, вони стають такі обережні, як перший-ліпший німецький підданець. Хто може дозволити собі мати дружину й дітей, родину з усіма атрибутами, і водночас незалежну думку не тільки в другорядних справах? На це треба грошей, стільки грошей, щоб не залежати від замовлень, клієнтів, прихильності суспільства. А хто має стільки грошей, що справді може дозволити собі незалежну Думку, тих здебільшого влаштовує тутешній лад. Що' це означає? А те, що в цій країні також урядують гроші. Де ж тоді їхня славетна воля, що її вони затикають за люстро, мов засушену лаврову гілочку, як же вона виявляється в їхній буденній дійсності? Мій оборонець хитає головою.
— Якщо ви так говоритимете перед судом,— каже він безнадійно,— де зберуться представники преси...
Отож-бо!
— ...то тільки нашкодите собі,— докінчує він. Очевидно, волі взагалі не існує, принаймні такої, як
начебто є в цій країні. Є тільки різна форма неволі: я радо визнаю, що тут вона порівняно легка. Мене не розстріляють. Я за те їм дуже вдячний, але їхньої брехні не зобов'язаний любити. Я знаю, мій оборонець інакше зве ту брехню в найнебезпечнішій формі, брехню, яка виступає під прапором, яка претендує на недоторканність і святість. Він зве її любов'ю до батьківщини. Я просто роблю дурницю, що весь час переймаюся цим. Із швейцарцями не можна розмовляти про волю: вони просто не зносять, щоб хтось брав її під сумнів, розглядав її не як швейцарську монополію, а як проблему. Вони взагалі бояться кожного щирого запитання. Завше міркують тільки в рамцях відповіді, що її мають гото ву в кишені, практичної відповіді, корисної для них, отже, зовсім не міркують, лише виправдуються. Вони нізащо не зважаться засумніватися в самих собі. А хіба це не ознака духовної неволі? Вони ще можуть уявити, що Франція чи Англія колись занепаде, але Швейцарія — ні, до такого бог, якщо тільки не стане комуністом, ніколи не допустить, адже Швейцарія — втілення невинності. Я помітив, що мій оборонець, виправдовуючи Швейцарію, посилається на росіян, але про Гітлера