Швейцарських змагань (франц.).
господи боже, добре, що ти вже вернулася!" І ще один поцілунок, ще одні обійми, як в Ореста з Електрою. Пзвне ж, Юліка всьому вірила, й цілком слушно. Штіллер тих людей ніколи не розумів. Він, властиво, завше був міщанин, чи на війні в Іспанії, чи тут. З артистами можна тільки тоді ладнати, як з ними працюєш і поки з ними працюєш. Тоді вони живуть, як одна душа, бувають хвилини, що нагадують часи перших християн, як от хоча б за лаштунками перед прем'єрою: тоді здається, що вони згуртовані навіки, ніхто не прикидається, всі такі щирі. Та не треба й сухот, щоб ті сердечні люди за три місяці забули тебе; досить якийсь час не танцювати або одного чудового дня з'явитися до них з якимись іншими зацікавленнями — наприклад, отцями церкви чи абсолютною швидкістю світла, досить не вважати їхню наступну прем'єру за подію в історії людства, і вже ти лишився осторонь. О, тебе не викинуть з убиральні, певне, що ні, бо вони майже всі дуже симпатичні люди, якщо саме не знервовані, тільки що не цікавляться тими, хто не говорить про театр. Можеш їм розповідати, що в тебе вже не лишилось легенів, зовсім не лишилось, і вони начебто слухатимуть і пильно робитимуть своє — дивитимуться в люстро й витиратимуть грим коло' очей, а наприкінці, викидаючи вже брудну вату, запитають: "Ти була сьогодні на вистазі?" Вони комедіанти і не хочуть бути ніким іншим, вони виконавці ролей і, завдяки своєму хистові, не можуть бути ніким іншим. Хіба Юліка була не така? Вона відчувала зі смутком, що це, так би мовити, тільки її власне "я" кинуло' її тепер напризволяще... Раз один колега з балету відвідав її, двадцять хвилин стояв на веранді, оповідаючи всілякі смішні випадки, події з останнього фестивалю, що був тепер для Юліки десь такий самий недосяжний, як античні змагання квадриг. Він також схопив Юліку за обидві руки, дивився трагічним поглядом, але, без сумніву, був щиро зворушений. У нього лопнула шина, тож йому довелося свій фольксваген (то Юліка не знає ще, що він тепер теж має фольксваген?) поставити в майстерню, тому він і затримався в Давосі. А що йому сьогодні доконче треба бути в місті, він, на жаль, мусить уже йти, але вважає, що Юліка має чудовий вигляд, кращий, ніж будь-коли. Та клята курява в театрі, атож, і дирекція нічого собі з того не робить. Взагалі та дирекція! Він попрощався, бо вже й так на десять хвилин спізнювався, бадьоро висловив свою радість, що зможе передати всім їхнім колегам вітання від неї. Юліка опустилася на'подушки. Проте зворушливий колега з фольксвагеном, тількигно вийшовши надвір, ще раз свиснув їй і помахав рукою; Юліка також помахала. Тієї хвилини — Юліка й нині дуже добре пам'ятає тодішнє своє почуття — їй здалося, наче вона прощається з цілим світом, може, й не з цілим, але з своїм власним світом, заллятим блакитнуватими потоками світла з прожекторів, що вже ніколи не зможе понести її, Юліку, наче всупереч земному тяжінню... Юліка була дуже самітна.
Що дужче відчувала вона, як її тендітне тіло згоряє, мов губка, то дужче посідала її не знана досі, бентежна жадоба чоловіка, якої, принаймні в снах, вона не могла позбутися,— а тут іще постійна думка, що тієї сг:-мої ночі Штіллер зраджує її. Через усе те бідолашна Юліка почала писати листи, що їх не можна було, нізащо не можна відіслати. Властиво, снився їй навіть не Штіллер, а лікарі, пекарчуки й чоловіки, що їх Юліка взагалі ніколи не бачила. Молодий санаторійний ветеран із завше лукавим трохи обличчям трактував Юліку як черницю, навіть не як черницю, а взагалі як істоту без статі. Хоч він щодня сідав на її вузеньке ліжко і вона відчувала ногами його тепло, проте ні разу ще в нього не прохопилася бодай стримана ніжність. Він поправляв Юліці подушки, як вона просила, навіть ненароком не доторкаючись до неї самої. Зате він говорив з Юлікою про Ероса так само весело й діловито, як про комунізм, про Тому Аквінського, Ейнштейна чл Бернаноса. Буває відвертість, що постає тільки тоді, коли немає ніякої змоги скористатися з неї практично. Юліка не знала, що й казати. Отже, молодий єзуїт тим самим тоном говорив про дивовижний феномен, що ним є Ерос, надаючи йому, на Юлічин подив, величезного значення. Але самої Юліки торкався хіба тоді, як подавав руку вітаючись або на прощання. Наче Юліка була прокажена! Натомість .він, з усіма своїми неймовірними знаннями, не соромився залицятись до дівчини, що витріпувала на моріжку матраци, просто-таки нахабно залицятись. Юліка не розуміла його. Взагалі незадовго перед його смертю вони якось прикро охололи одне до
одного, про що Юліка не любить згадувати. Молодий санаторійний ветеран зайшов, мабуть, трохи задалеко — насмілився заявити, що Юліці час би вже глянути на своє ставлення до чоловіка і взагалі до людей не тільки як на реакцію, а й як на власну ініціативу, не огортати себе серпанком інфантильної невинності. Це вже було занадто! Зрештою Юліка не зовсім його зрозуміла. Довелося йому пояснювати свої слова, хоч він і не дуже хотів. "Ну як вам сказати,— усміхнувся він,— мені лише здається, люба моя, шановна Юліко, що ви не хочете стати дорослою, не хочете відповідати за своє власне життя. А шкода".— "Що ви хочете цим сказати?" — спитала вона. "Хочу сказати, що той, хто завше вбачає в собі тільки офіру, ніколи не розпізнає себе, а це нездорово. Причина й наслідок ніколи не бувають розподілені між двома особами, а надто між чоловіком і жінкою, хай навіть часом так здається, Юліко, бо, мовляв, жінка нічого не зробила. Але мені одне впадає в око: ви, власне, все, що робите й чого не робите, мотивуєте тим, що, наприклад, робив чи не робив ваш чоловік. А це ж, даруйте на слові, інфантильність. Та навіщо я це кажу! Ви ж самі добре знаєте, Юліко, що такого не буває і не було в цілій світовій історії, тож не треба водити мене за носа тільки через те, що я молодший, просто хлопчисько. Довго дивитись так на жит^тя вам і самим набридне, Юліко..."
Відтоді вона трохи кепкувала з нього, казала: "Мій мудрагелю!", а це вже йому не подобалось. Двічі *чи тричі він не з'являвся тільки тому, що Юліка заборонила втручатися в справи, яких він, молодий хлопець, просто не знав з досвіду, хоч який був розумний, наприклад, у справи подружнього життя, особливо її життя із Штіллером, що його він навіть в обличчя н^ бачив, бдне слово, відсилала його до отців церкви і до теорії відносності, отож між ними, на жаль (каже Юліка), й не дійшло до справжнього зближення. Щоправда, він приходив і далі, сідав на ліжко в ногах, балакав дотепно, весело, чим ближче до смерті, то зухваліше. Саме тоді, теплого, лагідного вересня, він аж ніяк не сподівався, що помре. Юліка просто не могла повірити, що його вже немає, коли поряд почали якомога тихіше прибирати палату. Вони люб'язно дали Юліці насонну пігулку, що її вона виплюнула. І цілу ніч дезинфікували