Штіллер не здобувся на відповідь, тільки встав, підсмикнув не зовсім охайні штани, і коли Юліка теж підвелася — сама, бо він не подав руки,— узяв пом'ятого плаща, підставив Юліці ліктя, відвів її назад до санаторію, пообіцявши чекати в коридорі, поки її знову загорнуть у коц і вивезуть на веранду. На це пішло хвилин двадцять. Та як сестра виглянула в коридор, Штіллера там уже не було. Так і поїхав, не попрощавшись... То була їхня передостання зустріч.
Мій наглядач Кнобель починає вже мені набридати. Він, як газети, чекає щоденного продовження історії мого життя та ще й завдає мені клопоту своєю пам'яттю.
— Пробачте, містере Байте, тут щось не так. Ви ж найперше вбили свою дружину...
— Ага.
— Тоді директора Шміца...
— Ага.
— Це було в джунглях, казали ви, на Ямайці. А потім з'явився, чоловік гарненької мулатки, що від нього ви втекли до Мексіки, а далі? — питає він, тримаючи відро з юшкою в руках.— Ви приїхали сюди з Мексіки?
— Так.
— А як же ще з двома вбивствами? Ви ж казали, що їх було п'ять.
Я, відповідаючи, сьорбаю юшку:
— Може, їх було тільки три.
— Без жартів,— мовить Кнобель: виявляється, в цьому питанні він не визнає гумору. Що мені з ним робити?.. Я кажу тільки:
— Можна багатьма способами вбити людину чи принаймні її душу, і ніяка в світі поліція не помітить цього. Досить одного слова, щирості в слушну мить. Досить усмішки. Хотів би я бачити людину, що її не можна було б убити усмішкою чи мовчанкою. Звісно, все це повільні вбивства. Ви ніколи, голубе мій, не думали, чому більшість людей так цікавляться правдивим убивством, що його можна побачити й довести? Таж річ ясна: бо ми звичайно не бачимо своїх щоденних убивств. Через те ми відчуваємо полегкість, як лунає постріл, тече кров або як хтось гине від правдивої отрути, не тільки від мовчанки своєї дружини. Саме цим такі гарні були минулі сторіччя, наприклад, Ренесанс,— тоді людська вдача виявлялась у вчинках. Нині ж усе відбувається в душі — щоб оповісти про таке внутрішнє вбивство, дорогий мій Кнобелю, потрібен час, багато часу!
— Скільки?— питає він.
— Багато годин, цілі дні. Він каже на це:
— Містере Байте, на ту неділю я буду вільний.
Отже, хоч Штіллер і мовчав, а Юліка знала про його стосунки з іншою жінкою того літа. Може, слово "стосунки" в цьому випадку й не дуже гарне, але з якої речі Юліка (коли думала про це) мала шукати романтичних висловів? Отже, вона знала про них. Що ж вона, хвора, замкнена на своїй скляній веранді, могла вдіяти? Анічогісінько.
Нічого, тільки терпіти, терпіти, й терпіти...
Аж тепер, думала собі бідолашна Юліка, для неї існує лише мистецтво, і вона знову й знову розглядала першу сторінку швейцарського ілюстрованого часопису (його недавно прислали приятелі) зі знімком прекрасної Юліки, балерини. Не груповий, а з самої неї! І то чудовий знімок, майже схожий на картини Дега, з чарівною грою світла на серпанковій спідничці. До речі, зроблено його минулої зими з великою морокою; Юліка вже й не сподівалася, що він таки з'явиться колись. Тепер, у кінці серпня, його пристосовано до відкриття нового сезону. .Юліку знято зі спини, ліва нога злетіла^ вгору, обличчя освітлене в профіль, плавкий, але чітко відзначений помах рук, долоні розгортаються, наче пу,-п'янки, все бездоганне. Текст, як звикле, не дуже мудрий, але принаймні не суцільна брехня, а для такого часопису, вважала Юліка, і це вже багато. А втім, то був не дуже мізерний часопис: Юліці аж мороз пішов поза шкірою, як вона глянула на його наклад. Скільки тепер було Юлік! Юліка в кіосках, Юліка на залізниці, Юліка в затишному помешканні, Юліка в кав'ярні, Юліка в кишенях елегантних чоловіків, Юліка коло тарілки з юшкою, Юліка всюди, Юліка десь у наметі на березі озера, Юліка у вестибюлі кожного порядного готелю, та насамперед у кіосках, у всіх кіосках тієї країни, частково навіть за кордоном, і то цілий тиждень. А тоді вже, згодом, Юліка в приймальнях зубних лікарів, але також і в Нью-Йоркській публічній бібліотеці, де її можна коли завгодно попросити, і подекуди Юліка в самітній кімнатці над ліжком. Юліка не пишалася, о ні, тільки щоразу бентежилась, як брала в руки той зшиток дешевого паперу, а насамперед тішилась, що знімок справді чудовий, що поза її з погляду майстерності бездоганна. Юліка знала, що вона гарна, навіть дуже гарна. Коли, ох, коли вона знову зможе танцювати? Вона відкинулась на подушку, заплющила очі й спробувала уявити собі, як вона, та Юліка в спідничці з картини Дега, виходить на порожній освітлений кін, оточений темрявою, пронизаною блакитнуватими потоками світла з прожекторів, у яких вирують порошинки. Те світло наче підносить Юліку всупереч усякому земному тяжінню, віддаляє від усякої людської настирливості. А тоді... ох, тоді, як перша завіса, зашелестівши, розсувається і Юліка стоїть уже на пальцях, як друга, важча завіса, прошарудівши свої вісім секунд, відчиняє браму до іншої темряви, повної освітлених облич у передніх рядах, тоді, як оркестр, що давно почав грати, хвилями згуків підкочується їй до ніг уже на повну силу,— ох, та музика, мов чарівним кільцем, відгороджує Юліку, всі її бачать, та ніхто не може схопити,— тоді, як спалахує рампа, а також лампи вгорі, на так званому помістку, як вони засліплюють Юліку, як вона перестає розпізнавати світ перед собою, тільки відчуває його простір, завмерлий у чеканні, і те, чого вона більше ніде не відчуває, розкіш, невимовну розкіш, таку, що аж слину ковтає з ляку, тоді, як вона повертає голову (достоту як на знімку в часописі) і знає, що тепер навіть із найвищої галереї видно, як блищать її очі, тоді... так, тоді вона ступає раз, другий, наче вже вся музика лишилася тільки в її тілі: невтомні скрипалі, що їм аж чуб спадає на лоба й метляється перед очима, сурмачі з надутими щоками, славетний диригент у чорному фракові, наче з'воронячим хвостом, що дивиться на Юліку, лиш на Юліку, браві хлопці коло басів, що завзято пиляють, як лісоруби, симпатичний чоловічок коло ударних інструментів, клубок нервів, згусток слухняної уваги, що нарешті дочікується своєї черги,— господи боже, всі вони видобувають згуки, ціле море тем, що гуркотливими хвилями то набігає, то відкочується, але музика живе тільки в Юліці, в її тілі, народжена з її тіла, жива, видима. Та все ж Юліка в своїй уяві, власне, ніколи не йшла далі за тих кілька перших ступнів. Дивно! Досить було якоїсь дрібниці, щоб відвернути її уяву від балету,— вивірки на модрині перед верандою, просто вивірки, що кидає додолу порожню шишку, майже нечутного шурхоту чи звичного гудка паротяга на вузькоколійці внизу, в долині, раз навіть рипіння селянського воза, що на гальмах з'їжджав стрімким шляхом, чи просто кашлю на нижній веранді, дзвінкого сміху пекарчука, що саме привіз свіжі булочки і, скочивши на свого велосипеда, гайнув назад лісом, насвистуючи модну пісеньку. Хоч вона мала стільки дозвілля, хоч ніяка робота не заважала їй снувати наново свої чарівні фантазії, ще раз починаючи від блакитнуватих потоків світла з прожекторів, вона, як уже сказано, незрозуміло чому, ніколи не йшла далі перших ступнів. А тим часом Юліка-цілу низку балетів знала, звісно, напам'ять, кожнісіньку фігуру. Даремно вона вдавалася по допомогу до того дурного часопису, він тільки бентежив її: невже ця невагома істота щ знімку — вона сама? Якби то був не просто малюнок, Юліка залюбки б обняла її, пригорнула, як недавно пригортав її шановний Штіллер. З очей у неї котилися сльози, що самій Юліці цілком слушно видавалися трохи банальними,— адже вона плакала через те, що кар'єру її перервано. Вона дедалі частіше тужила за музикою. Коли ж нарешті — нарешті! — їй дозволили слухати музику і чарівна скринька з чорного бакеліту, яку дістав для неї молодий єзуїт, забриніла, коли вони вдвох почули бажану музику, тиху, звичайно, а проте виразну й досить чистого тону, музику, що під неї Юліка стільки разів танцювала, вона лишилася — диво, та й годі — просто музикою, і Юліка так само радо слухала мелодії, що не мали до балету ніякого стосунку. Дуже просто: танок раптом став для неї, хоч вона ще довго не хотіла собі в тому признатися, наче розвагою з часів молодості, прекрасною, але для неї вже неможливою, внутрішньо неможливою. Вона злякалася. Невже Штіллер, що трохи заздрив її успіхові, мав слушність, завше трактуючи її танок як заміну? Юліка не вірила, навіть тепер. Вона знала, що все повернеть-' ся. А поки що — красно дякую! — не хотіла слухати жадної балетної музики, краще всяку іншу* що її молодий єзуїт роздобував записану на плитах. Він і на музиці розумівся! Однак Юліці не давало спокою те внутрішнє віддалення від балету. Чи, бува, не походило воно з чисто людського розчарування, що його Юліці довелося зазнати того літа від колег з театру? Бо ніхто з них не відвідав її у тій в'язниці на веранді. Ще півроку тому, просто важко було повірити, вони мало* рук не звихали, так махали, вітаючи її, такі вже приятелі, що далі нікуди, ще за десять метрів горлали, аж сяючи з радощів: "Юліко, серденько, що в тебе чувати?" А самі щойно перед обідом уже бачилися з нею. Справді чудні якісь люди; Штіллер ніколи не міг їх зрозуміти до пуття. Але він був несправедливий до них. Артистів не можна міряти їхньою людською вірністю; щирість їхня раптова, надмірна, але скороминуща. Вони справді любили Юліку, всі любили, жінки з балету, може, менше, бо заздрили вже хоч би на її незрівнянні коси, зате чоловіки, властиво, всі, і співаки також, навіть деякі панове з дирекції, та й відомі диригенти, що часто відвідували Юліку в її задушній, мов нора, убиральні, цілували їй руку, сідали на хисткий стілець і пророкували їй кар'єру за кордоном. Де вони тепер усі поділися? Якось прийшла листівка, що в ній вельми веселе товариство вітало її по прем'єрі, яка й без Юліки мала великий успіх, кілька рядків про те, що їм дуже бракує Юліки, явно жартівлива листівка, підписана цілою купою імен, самі її приятелі. Потім було ще кілька листів, милих, написаних під час проби, отже, коротких і вривчастих, плітки про колег, усі дуже приємні. Безсумнівно, якби Юліка могла скинути з себе коци й з'явитися в театрі, всі б щиро зраділи, Юліку засипали б поцілунками, обіймали б, як переможця Тоиг-сіе-ЗиізБе*1 на фініші, без кінця ТИСЛИ б їй руки і заглядали б у вічі, від багатьох вона почула б сердечні, повні зворушення слова: "Те, що я тобі кажу,— це не банальність, я знаю, всі так кажуть, але я щиро запевняю, Юліко, мені весь час бракувало тебе, такої товаришки, як ти, Юліко, ну гаразд, не хочу вдаватися у сентиментальність, але знай, я часто думаЪ, як було добре з нашою Юлікою, а тепер вона, бідолаха, лежить десь там нагорі, господи боже, я часто згадував тебе, повір мені, така людина, як ти, та що казати, ти й сама знаєш,