часом Юліка після всього, що Штіллер уже вчинив їй, не відчувала ані найменшої потреби жаліти його. Штіллер ще цілі місяці жив ніби на чатах, раз навіть зважився пошукати в її торбинці, чи не знайде якогось знаку — листа, квитка до Аскони, нотатки в календарику. Проте в календарику були тільки позначки, коли йти на проби, до перукаря, до зубного лікаря. Можна собі уявити, як, мабуть, набридало Юліці, що Штіллер усе мізкував над тією пригодою, хай навіть і мовчки, а найдужче набридало тому, що Штіллер, хоч і не дорікаючи, але з міною переслідуваного, все чекав на щось, на якесь слово, що порятувало б його. А що Юліка мала йому казати? Якось Штіллер став домагатися відвертої відповіді, ким був для неї консультант із реклами, і вона відповіла: "Годі вже про це, ти сам довів мене до розпачу. Я ж бо вернулася, то не доводь мене знову до такого!.." В кожному разі, Юліка не бачила за собою жодної провини, якої б Штіллер, із свого боку, не перевершив уже в багато разів. Вона повернулась до нього, отже, йому належало зробити все, щоб їй було з ним добре. Кілька місяців знов було чудово/
Штіллер, видко, довідавшись манівцями, що непосидющий консультант із реклами давно вже має іншу коханку, чекав Юліку під театром, готував по-валенсійсь-кому риж і не ображався, коли вона, стомлена пробою, тільки куштувала його або й зовсім не їла, взяв до серця її запеклу сварку з якимось режисером і признав їй слушність, оберігав її, як наказував лікар, чи принаймні намагався* оберігати,— і так тривало кілька місяців. Потім, видко, він знову поринув у свій егоцентризм і сподівався, що Юліка дбатиме тільки про нього, знову мовчки йшов із дому, хряскав дверима й напивався — наприклад, коли Юліка була надто стомлена, щоб цілими годинами слухати про скульптуру. Якось вона дозво— . лила собі завважити, що його пиятики дуже дорого коштують. Штіллер ображався, і як вона мовчала, і як войґа говорила. Як же Юліка могла бути ніжна до чоловіка, що сам — вона ж відчувала — палав до неї гнівом? Одного ранку, снідаючи, Штіллер ні сіло ні впало спитався, навіщо вона розказала в театрі, що його новий американський непромокальний плащ куплений за її гроші. Юліка не зрозуміла його запитання. "Навіщо ти розказуєш про таке цілому театрові?" — спитав він, аж— тремтячи з гніву,— і то через таку дрібницю. "А що тут страшного?" — здивувалася вона. Штіллер вирвав їй газету з рук і цілих півгодини тлумачив, що, на його думку, тут страшного. Тлумачення його було огидне. Юліці сльози набігали на очі, а що Штіллер не вгавав, вона крикнула "Іди з моїх очей, про'шу тебе, іди!" Штіллер не пішов, хоч напевне бачив, яка вона ображена. "Тоді я піду! — сказала Юліка, однак Штіллер не пустив її.— Я тебе бачити більше не хочу! — вигукнула бідолаха.— Твої слова підлі, просто підлі!" До речі, то був, либонь, єдиний випадок, майже єдиний, що обурена Юліка висловилася так різко. Чи Штіллер розумів, як він її кривдив? йому навіть на думку не спало просити вибачення. Розбрат тривав далі. Переконавшись раз, як ницо й безсоромно Штіллер може витлумачити всяку дрібницю, Юліка тепер узагалі не хотіла озиватися до нього. Між ними запанувала мовчанка, гірша за сварку. Штіллер, здавалося, й гадки не "мав, як він страшенно скривдив Юліку; все, що вона робила й чого не робила, він тлумачив так, як йому самому було вигідно, вперто не слухаючи ніяких резонів. І ще одне.
Юліка, як то часто буває в бездітних подруж, мала тоді собаку, фокса, що його звали Фоксиком, чи, говіркою цієї країни, до речі, дуже гарною, хоч і не вельми мелодійною, а проте тю-земному доладною і, як добре прислухатись, навіть ніжною: Фокслі. Звісно, Юліка любила його, бо інакше не тримала б. У цьому й полягає собаче щастя, що їх або люблять, або взагалі не тримають. Штіллер ніколи не розумів, як можна так любити собаку, і не вмів читати в його розумних очах. Він сміявся з Юлічиної материнської терплячості — вони всюди спізнювалися, коли брали з собою Фокслі, що неодмінно мав обнюхати кожне дерево,— і називав його глузливо "священною твариною". Всі знали, що Ю^іка завше спізнюється, і ніхто на неї не сердився, бо Фокслі був такий кумедний. У ресторані псові дозволялося, завдяки вроді його господині, якій не зважувався перечити жаден бодай хоч трохи вихований кельнер, так само як і Штіллерові, сидіти на м'якому стільці. Штіллер сам винен, що ніколи не міг змиритися з цим, хай би не був такий упертий. З якої речі Юліка, що все одно їла
?5ало, повинна була залишати половину свого чудового Ьфіле міньйон? Кінець кінцем, хоч про це ніколи й не гговор'илося, платила здебільшого Юліка. Натомість ШІтіллер одержував своє вино. Він нічого й не казав, Г^але Юліка часто відчувала, що мусить боронити Фокс-^лі. І Фокслі відчував те саме. Фокслі був на її боці. . Може, Штіллера саме це й сердило: що їх більше. Юліка й Фокслі, якими кругом захоплювалися, переважали його більшістю голосів у всіх вирішальних питаннях. Не те, щоб Штіллер колись ударив її дорогого песика,— ще чого бракувала! Але він не любив його, вдавав, що взагалі не помічає його. Тільки-но він з'являвся додому, як Фокслі ще в сінях вітав його, радісно підстрибуючи, та Штіллер цікавився тільки своєю поштою, ніби чекав листа від якогось багатого мецената. Одного разу хтось сказав: "Ах, Юліко, який у вас гарненький песик!" А Штіллер у відповідь: "Аякже, хоч у рямці вставляй!" Він просто ревнував її до собаки, але не признавався, що ревнує, а знову вигадав собі теорію, що взагалі не мала ніякого стосунку до живого Фокслі, знову розводився про духовне життя Юліки (не Фокслі), в якому він анічогісінько не тямив. Чому, наприклад, Штіллер ніколи не пускав Фокслі до своєї майстерні? А тоді ще й дивувався, що дружина часто місяцями, раз навіть майже цілий рік не заглядала до нього, розчарований, що вона так мало цікавиться його творчою роботою. Юліка справді не знала, де б вона уогла прив'язати Фокслі, щоб не боятися за нього. Чи вона мала лишити песика на чужій вулиці тільки на те,' аби Штіллер ще раз міг пожалітися їй, що його творча робота ніяк не посувається вперед? Штіллер, видко, справді був не чоловік, а чиста мімоза. А що він з року в рік приходив до театру на її проби, то мав із того тільки користь, бо міг робити шкіци. Але, як казати тверезо, навіщо Юліці було стовбичити в його брудній майстерні, де він роками працював майже над тим самим? Там ще можна було й застудитися. Егоїстичному Штіл-лерові таке й на думку не спадало. Чого він ненастанно сподівався від Юліки? Його образливість, хоч як він її ввічливо приховував, гнітила бідолашну Юліку. Йому було прикро, що вона, балерина, ніколи й словом не озивалася, як він із своїми приятелями часто до пізньої ночі сперечався про скульптуру; він із того робив ви-