Деструктивні сили служать правим. Провокують лівих. І тренують біцепси. На випадки незвичайної ситуації.
Праві називають лівих "екстремістами", "націоналістами". Звинувачують, що ті хочуть розвалити наш "общий дом". І лякають їх десантними військами. Бо справжня демократія завжди тримається на гуманних принципах і на десантних військах.
Ліві кричать: "Ганьба!" І полохають правих національними прапорами.
Словом, стіна на стіну.
Мій біологічний ритм також вимагав політичної активності. І я включився. У передвиборну війну. Кинувся рятувати свідомість села. Але… вилетів у трубу. Газову. Мій суперник виїхав на платформі з газовими трубами.
Взагалі, більшість отих передвиборних платформ нагадували платформи звичайного поїзда. Зчеплені однією сув’яззю. Котяться по одних рейках. І тягне їх один локомотив. І все у тупик. Або – під укіс. Бо так спрямована дорога.
І я з жахом подумав: "А що, коли більшість депутатів в’їдуть у парламент на отаких платформах з дутим газом? Не дай, Боже, сірничка або іскринки! Як рвоне! То всі у трубу вилетимо. І праві, і ліві, і деструктивні сили".
Тому я боровся. Словом правди. Але народ так вихворів від гіркої правди, що захотів солодкої брехні. Та й сили противника були явно переважаючі. У мене група підтримки – кілька політичних неофітів. У моїх супротивників – "группа захвата власти", розвідка, контррозвідка, диверсійні групи. І тили. Надійні. З солідними базами, оперативними службами, бойовим забезпеченням. Словом, нижніми кінцівками він опирався на голови своїх вірнопідданих осавулів на низах, а головою своєю впирався в ноги верховенствуючих над ним божків у столиці. І його всіма силами тримали. Щоб він не випав з отого бюрократичною хребта. Щоб не паралізувало весь бюрократичний організм.
Але я боровся. Доводив, що я не "екстреміст". Не "деструктивна сила". Що я не буду "різати жидів" і "виганяти москалів". Що я не з тих, які у свій час кричали: "Геть кацапів з українських тюрем! Українські тюрми тільки для українців!" Я за те, щоб в українських тюрмах сиділи і росіянин академік Александров, і українець колишній міністр Романенко, і кат України єврей Каганович.
Що письменники не винні в тому, що нема мила, порошку, цукру та олії. Бо скільки я на своє худе лице того мила можу вимилити?
Що у мене у швейцарському банку нема ні шеляга. Бо наші гроші можна вкладати тільки в консервні банки.
Що я ніколи не мав дванадцять жінок. Законних. А лише дві. А незаконні законом не заборонені. І їх ніхто не реєструє. Ні у мене, ні у мого суперника. Та й я, зі своєю неповторною красою, можу служити для жінок не предметом кохання, а предметом помсти. Своїм чоловікам.
Мене допитували, скільки я заробляю?
Я делікатно зауважував, що розумна людина не рахує свої гроші…
Вимагали сказати, скільки я перераховую у фонд миру.
Я пояснював, що на танка чи на ракету для малорозвинених країн не витягну. Тому волію перераховувати у фонд милосердя. З цільовим призначенням. На розвиток психлікарень. Щоб в Україні було менше дурнів…
Остаточно вибило мене з боротьби те, що в країні у цей час вибрали президента. Я зрозумів, що сам президентом вже не стану. А президенту, якого обрали, надано право розганяти будь-який парламент будь-якої республіки. Отже, якщо мене і оберуть, то обов’язково "розженуть". Бо таким як треба я ніколи не буду. А таких, як я є, ніколи нікому не треба. Ні генералісимусам, ні генеральним секретарям, ні президентам…
Отож, милі мої сингапурки!
І шановні сингапурці!
Якщо у вас будуть якісь вибори, не висувайте мене ніяким кандидатом в ніякі депутати. Бо якщо у нашій "найгуманнішій і найсправедливішій" країні до влади йдуть по кістках, то чого можна чекати у вашому Сінгапурі?
Думайте і… визначайтеся
Промова, яку я збирався виголосити на роковини парламенту України
До уваги, товариші! До уваги!
Шановні і нешановні парламентарії!
Крайньо ліві і крайньо праві! Доцентристи і відцентристи! Борці і приборкувачі!
Надто емоційні демократи! Остаточно закостенілі апаратники! Абсолютно байдужі дрімотники! І впевнена у своїх силах парламентська гвардія "несокрушимой и легендарной"!
Де труби? Ті, які ви обіцяли, пробиваючись до парламенту? Де газ?
Всі ви говорите про неньку Україну.
І ті, які вчора за неї сиділи. І ті, які вчора за неї садили. Гарно промовляєте. Одні так, що обиватель холоне від страху. "Не дай, Боже, зрушать з належаного болота". Другі – так, що страх пронизує люд чесний і праведний. "Не дай, Боже, знову повернуть "к стенке".
Отож "неньку" ви бачите по-різному.
Одні – повновладною, багатою, щасливою господинею у своїй хаті.
Інші – забутою дітьми-перевертнями, замученою злиднями і самотністю сільською матір’ю. Яка акуратно возить синові-міщуку усе, що випорпає на своєму городі. І якої син-черств’як далі кухні не впускає.
З оцієї високої трибуни ви часто нагадуєте один одному: "Що скаже народ?"
Він каже: "Їй-бо, комедія. На перший погляд. А на другий – трагедія".
Невже дійсно істину глаголить істина, що народ має таких вождів, яких заслуговує?
Першообраний вождик присягався народові у вірності. А тоді подріботів у червонозоряну. На виклик господаря.
І треба тішитися. Що "там" не можуть без нашого. Що не порушують вікові традиції. Що управляли Україною завжди українці. Катерина Друга мала свого Розумовського. Горбачов – свого Івашку. Тільки ось Мазепа не захотів служити Петрові. Тому й став "зрадником українського народу".
До речі, Ваня Молдаван каже, що у нас більше зрадників, ніж самого народу.
Хто з ними тільки не боровся. І російські царі. І польські королі, і кайзерівці, і хортисти. І пілсудчики, і антонесківці. Гітлерівці, сталінці і "вірні ленінці". Словом, усі, хто ніс "щастя й волю" українському народові.
А вони живуть.
Візьмімо оцю аудиторію. Що поділилася на розумну меншість і компартійну більшість.
Знов лунають "вражеские голоса". За синьо-жовтий прапор. За тризуб. За самостійну Україну.
Істинний "захисник" українського народу, що має по три великі звізди на погонах і навіть щонайменшої в голові, застерігає:
– Товарищи! Из-под этих знамен стреляли в нашу неньку Украину и в нашу советскую власть!..