Пачовський голосно засміявся — сам з себе, атмосфера стала враз легкою, товариською. Карманський також сидів уже біля Франка, мене ж ніхто туди не покликав, і я відчув себе покинутим, чужим, як тоді — у перші місяці в Нью–Йорку. Я міг би теж підійти, ніхто б мене не прогнав; якби я це був зробив, не побоявшись Франкової в’їдливої категоричності, може б, пішло все в мене по–іншому, та я не раз був битий, не раз потрапляв у кабалу, і мені не хотілося з власної охоти позбуватися особистої свободи.
…Голодний, виснажений Іван Косинюк уже втратив надію на те, що знайде роботу. В кишені залишилося п’ять доларів — останній шанс записатися на біржі праці. Він блукав стрітами й авеню, придивляючись тепер до жебраків. Усілякі були: один стояв мовчки з простягнутою рукою, інший рекламував єдиний олівець, тримаючи його в закоцюблих пальцях; йшло до зими, почали з’являтися на вулицях Санта–Клауси із скорбонкою в одній руці та з дзвіночком у другій; якийсь хитрун продавав друковані листівки, вигукуючи: "Jesus is comming" — йде Ісус, — а віруючі купували; ще хтось продавав порнографічні малюнки. Я не мав жодного товару для продажу, простягати ж руку соромився й блукав приречено, а на мене зорили багаті вітрини, повні смачного їства і теплої одежі; чепурні церкви, затиснуті між хмарочосами, заманювали на молитву, поряд торохтіли екіпажі, цокали копита, скреготіли трамваї, гуділи автомобілі — всі кудись квапилися, залишаючи мене самого в людській гущі; не втікали від мене лише статуї: на Бродвеї дивився поверх людських голів Колумб, на Даунтауні, біля церкви Святого Павла, співчував мені перший президент Вашингтон, а коли я наближався до набережної Гудзону, проглядала крізь вузькі щілини між хмарочосами голова суворої й доброї Свободи. Людські обличчя вже не товпилися біля мене: я був голодний і малювати не мав бажання.
Одного дня — це було на розі Восьмої авеню й 115–ї стріт, місце те запам’яталося на все життя — я почув музику: хтось грав на скрипці фривольну легку мелодію — то був час джазу–регтайму. Мелодія чимось нагадувала наші коломийки, а чи весільні пісні; я прочитав на вивісці — "Манхеттен–казино" й ніби уві сні, бо вже нічого майже не усвідомлював від голоду, зайшов досередини. Я й нині не можу пояснити, на що сподівався, коли подав скрипалеві п’ять доларів і попросив, щоб дозволив заграти на скрипці. Скрипаль–мулат визвірився на мене, але долари були справжні, і він подав мені скрипку. Я заграв. Не знаю що. То було моє попурі з пісень, які я чув у Трійці на весіллях і біля корчми: то співав сопілкою весняний Петрилівський ліс, дзвеніли дримбою переброди на Пруті, тужив трембітою завітрений Троєцький горб; я не знав, що граю, та клієнти, які за стойками попивали монтраше, а за столиками грали в карти й крутили рулетку, повернули до мене голови, і я враз оглух від оплесків. До мене підійшов прилизаний джентльмен, взяв пальцями за підборіддя, довго дивився мені в очі, ніби не вірив — ні, він таки не вірив, що це я, такий обірванець, щойно виконав попурі на скрипці, — і сказав заграти ще раз.
Потім мені дали скрипку, я став другим музикантом у "Манхеттен–казино" — за харч і нічліг.
…Карманський був сумний, він знову ввійшов у роль нещасливого закоханого, сперся рукою на крісло, в якому сидів Франко, і продекламував:
Ніч по дні, а день по ночі —
Всьому прийде свій кінець.
Щойно станеш квіти рвати —
Вже й неси, готов вінець.
Гаснуть очі, час вмирати,
Чуєш клич "memento mori…"
— Та живіть, живіть, пане Карманський, — нетерпляче перебив Франко.
— Я навмисне прочитав цього сумного вірша, щоб викликати вас на дискусію, пане доктор. Бо ніяк не можу зрозуміти, чому ви нас критикуєте за песимізм, а Стефаника хвалите…
— Дурниці говорите, — відказав Франко. — У Стефаника нема ніякого песимізму. Певно, коли когось болить, він кричить і стогне, але це не песимізм, — він помовчав, та видно було, що думки не закінчив, відсунув газети, постукотів пальцями по столу, а тоді заговорив; я слухав і вірив, і боявся його — тирана в царстві муз. — А ви ще й не зазнали болю, ви неврастеніки не з причини, а з охоти! Ваш потяг до витончених ідеалів, до заглиблення в безодню свого порожнього "я" — це романтика нервів. Вас цікавить не почуття, а настрій, бо для того, щоб показати нервове напруження, треба щось самому пережити. Ваша поезія — продукт хворобливого стану, видуманого вами, це втеча від життя у комфортабельну пустелю символів. А я кажу вам: символом є кожне слово, коли воно означає щось реальне — чи то жорстоке, мов тортури, чи прекрасне, як кохання. Справжнє, болісне, солодке. Ви ж віддаєтеся поезії, мов імпотент палкій жінці, і з того поєднання народжується не радість, не плід, а стан сорому… — Я зіщулився, слухаючи: це западто, перед ним не хлопчаки, яких слід ременем періщити за збитки. — Невже думаєте, що такого вашого інтиму не бачать люди? А якщо й не бачать, то невже перед самими собою ні разу не постаєте у відвертості? А коли постаєте, то хіба не чуєте зневаги від справжньої поезії? Вибачте…
На якийсь час залягла мовчанка. Потім промовив Карманський з ноткою гіркоти в голосі:
— Коли співакові натякають, що він міг би бути добрим режисером опери, то цим дають зрозуміти, що йому час перестати співати… Якщо ви нам радите відмовитися від естетства й стати соціальними поетами, значить, ставите на нашій творчості хрест.
— Та Бог з вами, — Франко втомлено опустив зморщені у червоних прожилках повіки, — ви здібні люди. Але не женіться лише за модою, треба знаходити своє, тільки вам властиве. Нині мода на Ібсена, Метерлінка, і я нічого проти них не маю, бо нібито не належу до тих боязливих людей, що при кожній новій появі в літературі, незвичній для їх смаку, лементують над упадком моральності. Але ж не було ще такої моди, якій не потрібен був би оригінальний талант і не шкодило б епігонство. Епігонові й наймодніший одяг не поможе. Ви дбайте передусім про самобутність, а тоді й самі станете модними. Я щиро вітаю письменників, які влазять у душі героїв і висвітлюють їх, мов магічною лампою, зсередини. Стефаник, Коцюбинський… Я так не вмію, хоч і хотів би… Ось ви, пане Яцків, деколи вмієте бути таким магом. І ніби лякаєтеся враз цього вміння, щоб, бува, якийсь декадент не хихикнув… Стаєте фаталістом — і видуманий вами фатум чи якийсь там всесвітній біль наперекір логічній ситуації починає вирішувати ходи у творі. Існує передовсім конкретний біль, а з тих конкретних — фізичних, соціальних, національних — складається вже той всесвітній, як сума, а не як деміург. Ви ж намагаєтеся з усіх сил, за прикладом європейських декадентів, замкнутися у своє "я": мовляв, нема законів понад власний темперамент, нема естетики понад власну вподобу, нема моралі понад власні прихоті. А де "ми"? Куди ви поділи цю категорію?