— А може, не треба й цього разу про Франка? — сказав недбало Шпатько, який сидів поруч зі мною. Мене образила зневага в його голосі: як він сміє, та невже Франко, творець "Мойсея", такий звичний для нього, як сірий будень?
— Я мовчу, — пирхнув Луцький. — Мені в цьому випадку треба мовчати, проте я таки скажу. Людина відчуває значно більше, ніж розуміє, ціла низка психічних явищ залишається поза межами свідомого, і їх можна змалювати тільки за допомогою художніх символів. Мистецтво не можна замикати в матеріалістичну позитивістську клітку. А Тобілевич, Мирний, Нечуй–Левицький і той же Франко — маймо нарешті мужність признатися до цього — саме це й роблять, і працюють вони вузькоутилітарно на користь недалеких днів…
— Досить, Остапе, — різко змахнув рукою Яцків, перекинувши недопиту чарку. — Пардон… Пардон! Не на користь недалеких днів, а на віки. І символів у їх творчості стільки, що й на нас вистачить. Та я хочу нагадати тобі про життя, яке стало символом титанічної праці, — це життя Франка. Його талант — прокляття для нього самого, а не для його продукції… Тільки подумай: він міг стати шанованим і багатим професором, а не став ним, бо сам для себе шукав негод, бо йому велено було навчити весь народ, а не тільки якусь його частку. Він не помер малим хлопчиком під оборогом, коли відвертав на Діл град, не зірвався з урицьких скель, не вмер у тюрмі від тифу, не впав, коли його гнали етапом, бо доля призначила йому врятувати народ від темряви, а за цей подвиг отримував тільки страждання… Залізо й камінь не витримали б стільки, скільки його дух. Міг він тисячу разів зневіритися: його ж цькують чужі й свої, а він робить один те, для чого в інших народів працюють цілі академії. Ми шукаємо символів — ось вам символ!
— Та вгамуйтеся нарешті, пане Яцків! — почувся м’який голос з кутка зали. — Що це ви всі так уперто побиваєтеся за символами, коли вони поряд: кожне слово — символ.
Усі мертво стихли: за столиком сидів Франко.
Почуття сорому за те, що Франко слухав суперечку між Луцьким і Яцковом, обпекло Косинюкові обличчя, немов поличник. Навіть не зважився підвести голову, щоб глянути на поета, якого хотів побачити і сприйняти, щоб утвердитися; проте цікавість таки перемогла — він зирнув спідлоба в той бік, звідки почувся м’який, зовсім молодий голос, і вчепився поглядом у кремезну постать старшого чоловіка, що сидів у сутінному кутку зали й тримав у руках розгорнуту газету, із–за газети визирало високе чоло й кущуваті брови. Чоловік опустив газету на стіл, повернув голову до спантеличених поетів, і тоді Косинюк упізнав Франка. Він замилувався його звичайністю: верхню губу обтягали руді пишні вуса, і через те його обличчя могло здаватися понурим, якби не очі — сині, проникливі й ледь іронічні; на блідуватому обличчі темніли веснянки, золоте хвилясте волосся стовбурчилося шапкою над чолом. Мені було втішно, святково й дивно, що бачу його, проте зразу прочув між мною і ним дистанцію, яку б ніколи не зважився скоротити: світився з очей Франка холодок, а може, то була вимогливість, яка дозволяла переступити табу, та в заплату за це жадала особистої свободи.
Луцький підвівся й демонстративно вийшов з гордовито піднятою головою; хлопці відпружились, я сам відчув полегшу в душі: той Луцький багато в чому мав рацію, бо й справді відчуття людини ширші, ніж засоби зображення, але ця думка не нова — я прочитав ось "Сойчине крило", Франкове оповідання тільки підтверджувало своєю недомовленістю й настроєвістю те, в чому нас переконував Остап; був Луцький по–менторськи надутий, зверхній, і мені здалося, що він свідомо копіює когось із великих римлян — Веспасіана, Суллу, Цезаря; незмірно амбітний при скупих поетичних можливостях, він міг би стати вождем серед пігмеїв, певне, й шукав подібного оточення, та ба: на заваді стояв Франко із своїми учнями й послідовниками.
— Та говоріть щось! — змахнув у наш бік Франко складеною газетою, й молодомузівці заворушились.
До поета підійшов Яцків і попросив його за наш стіл.
— Якби я знав, — розвів руками Франко, — що у вашому товаристві забуду про те, що треба забути, а пригадаю все, що треба пригадати, то просидів би з вами цілу ніч. Але ж і ви за своїми веселощами не вмієте забути про власні клопоти… А втім, я не розумію, навіщо ви п’єте горілку, коли навіть те, що пишете на тверезу голову, не завжди тримається на ногах…
Пачовський покинув наш стіл, підійшов до Франка. Франко приязно до нього усміхнувся й показав на крісло, запрошуючи присісти. Сів і Яцків. Пачовський промовив спокійно, проте з образою в голосі:
— Пане Франко, чому ви нас так жорстоко шмагаєте? Маю на увазі вашу рецензію на збірник "Привезено зілля з трьох гір на весілля"? Ви не боїтеся, що можете своїми словами вбити не один талант?
— Не боюсь… Ні, не боюсь. Досі я ще не вбив жодного. Зрештою, талант, який можна вбити рецензією, — не талант. Та ви собі друкуйте, що хочете, не питаючи мене, але ж не вимагайте від критика, щоб він приймав на віру всі ваші витребеньки та ще й рекомендував їх читачеві. То вже вибачте… Я люблю ваші поезії, пане Василю, але не всі. "То є штука, я не пхаю тут ідей", — зухвало проголошуєте ви свою безідейність у збірці "Розсипані перли"… Ну а це що таке: "Люба, зорі з нас сміються, що по ночах не спимо…" Кінь би з того сміявся!
Шпатько реготнув, почимчикував до Франкового столика, йому сподобалися глузи з Пачовського; Шпатько страх як любив гумор, про це я дізнався згодом, — і затереферив:
— Я написав би для вашого журналу, докторе, прегарну гумореску, якби ви мені дали завдаток. Дасте?
— На жаль, не маю свого журналу, — сухо відказав Франко, не дивлячись на Шпатька. — Крім того, знаю, що талановиті письменники, отримавши заздалегідь гонорар, не знаходять часу засісти до роботи. Я вас вважаю талановитим… Пане Василю, у вас є чудові вірші, хоч би отой: "Гаснуть зорі, плаче мева, лине мряка опалева…" Та іноді пишете таке, що краще б то занести у свій домашній альбом. Навіщо друкувати такі ось поетичні флірти: "Я галантно поклонився, граціозно приблизився, обгорнув чужу мадам як міг тільки платонічно і промовив іронічно: "Гратулюю, пані вам…" Коломийка на воскованому паркеті…