У той вечір, коли навпроти мене сиділа Ванда Патковська, великоока й елегантна, я вже спирався на творчість Оркана й Тетмайєра, і Пшибишевський був мені не страшний: його програмі символізму "Confiteor" я протиставив власне кредо — "Моє слово". Та він все одно проповідував, апелюючи до мене, що мистецтво не належить жодному народові, не служить жодній ідеї, жодному суспільству, називав Франка плебеєм і лаяв присутнього Каспровича, який, мовляв, під впливом нагуєвицького мужика, заангажований ним, написав п’єсу "Бунт Наперського"; потім напав на Оркана за хлопоманство, врешті почав дорікати мені за відступництво від символізму; а коли жуїр спровокував суперечку про Львів — заговорив Тетмайєр, він примусив Пшибишевського замовкнути й слухати, і той справді слухав, поки не заснув, опустивши голову на стіл.
Але під час першої зустрічі в його помешканні на Кармелітській я боявся цього демона. Віра Пшибишевського була запаморочлива й страшна, як вир, і я мусив шукати твердої опори й викрешувати в собі мужність, щоб устояти над тією химерною безоднею, вдивлятися в неї, навіть любуватися, пізнавати її силу, підступність — і не впасти. Пшибишевський безоглядно, з відчайдушністю розбишаки нищив при мені старі канони форми і змісту, трощив, аж курилася з них порохня, й будував з уламків новий храм ажурно–витонченого стилю, заманював увійти до нього, розчинитися в дзеркальному сяйві кришталю і не вийти ніколи. Треба було зуміти побачити збоку порожнечу цього храму, який за словами Каспровича, возносився "kościołem, lecz kościołem bez Boga"[48].
Тоді я слухав проповідь його віри й не знав, проклинати мого доброго друга Вацлава Морачевського чи дякувати йому за знайомство з Пшибишевським.
З професором Вацлавом Морачевським, котрий, крім біології, кохався ще й у літературі, Стефаник познайомився на вечорі Шевченка в Кракові, на якому виголосив блискучу доповідь про поета. Стефаникові дякували краківські українці; молодому письменникові лестило, що до нього підійшли потиснути руку відомий у краківських літературних колах професор Морачевський із своєю дружиною Софією Окуневською, студенткою медицини, подругою Ольги Кобилянської. Морачевський став щирим другом Стефаника, він захопився його новелами, кілька переклав для журналу "Życie", редагованого Пшибишевським, і незабаром редактор журналу прислав Стефаникові свою візитку, запрошуючи його до себе в гості на Кармелітську, 53.
Пшибишевський перебував тоді на вершині своєї популярності, ним захоплювалась літературна молодь Європи — ніхто тоді й подумати не міг, що не мине й кількох років, як культ цього кумира безнадійно згасне і залишаться тільки плітки про його особисте життя. Він саме повернувся з Норвегії, відразу взявся редагувати "Życie" і передусім, щоб ніхто не сумнівався в напрямку журналу, надрукував прозовий твір "З циклу вігілій" і свою естетичну програму "Confiteor".
Мені було тривожно. Ми всі тоді п’яніли від Метерлінка, Ібсена, Андрєєва і Пшибишевського, мов від гальби пива, змішаного з ромом. Я не розумів сенсу твору "З циклу вігілій", сенсу там, зрештою, не було, це маячня, створена у стані алкогольного збудження або депресії, це п’яні заклинання й істерія; але ж яка ритміка мови, який болючий наплив почуттів і шалений настрій, сплетений з блискавиць і завивань бурі!
Франко не зміг або не бажав цього настрою відчути, він накинувся на Пшибишевського з нагайкою, щоб вигнати його з літератури, як виганяв Ісус міняйлів з храму, оголосив його творчість безтямною й абсурдною фразеологією, в якій нормальна людина не може нічого зрозуміти, самого ж автора назвав божевільним. Франко своєю статтею вивів мене з дурману, проте я не міг з ним погодитися, що творчість Пшибишевського тільки шкодить літературі: я знайшов у ній високу школу форми; і коли потім Франко назвав мене "абсолютним паном форми", він, певно, не здогадувався чи не хотів здогадуватись, у кого я тієї форми вчився.
Тривога моя була недаремною: Пшибишевський налетів на мене, мов шуліка на куріпку, термосив за оборки сурду–та, обнімав, примушував пити й вигукував: "Пане Василю, пане Василю, ви єдиний серед свого народу справжній письменник. Франко — поет рабів і слуг, ви ж — аристократ! Яка розкіш — ваші новели; тільки перестаньте плакати над мужиком — для чого він вам здався? Скиньте із своїх героїв одяг, будьте байдужі до крою й кольору штанів, хай вас цікавить лише гола душа, як здорового мужчину гола жінка! Навіщо вам знати, де знаходяться ваші персонажі, хто вони й звідки прийшли, — все це важливе для дурних жінок, які їдуть на купання і хочуть щось читати. Не цікавтеся красою, а тільки болем краси…"
Якби він не сказав цих слів — "біль краси" — я може б і піддався, та вони спам’ятали мене, і я сказав, звільнившись від його обіймів: "Безплотна душа болю не знає, її болить лише тоді, коли вона живе у зболеному тілі, а тіло вдягають — хто в що може: ви своє кутаєте в чорну пелерину, я — в модний сурдут, а мужик — у латану сорочку. Я хочу знати, в якому тілі душі болісніше живеться, і хочу оспівати той біль. Мені видніший мужик, у нього нерви наверху… А ви бажаєте, щоб я лоскотав нерви міщанина. Де вони в нього? Навіть якщо й є, то не витягнеш їх і ковальськими кліщами".
Пшибишевський силоміць посадив мене за стіл, наливав горілки, пив і не переставав переконувати. "Ви хочете надати мистецтву певної мети. А воно мети не має жодної, мистецтво саме собою — мета, абсолют. Воно не може бути на послугах в ідей, бо є першоджерелом. А так зване патріотичне мистецтво — це біблія для убогих, пане Василю".
Від цих слів я ще більше отямився й відчув, як посуваюся на бік Франка, а від Пшибишевського віддаляюсь, і я спитав: "Скажіть, пане Станіславе, кого вважаєте убогішими: психопатів, сексуальних збоченців, еротоманів, алкоголіків — ваших героїв, чи моїх — чистих душею мужиків, які своїм хлібом і вас годують?"
Пшибишевський замовк. Він глянув на мене морознохолодно, і я побачив миттєвий спалах ненависті й погорди в його очах; та він тут же згас. Обличчя його осунулося, немов з похмілля, він сів, вихилив два келихи підряд, а потім здавлено й глухо бурмотів, що українська література стоїть нижче рівня сучасного інтелектуального життя, що вона сумлінно описує і реєструє те, що є, з пунктуальністю протоколу, і в цьому вина Франка; все те нецікаве, старе, убоге, і тому треба творити літературу багатства духа, а я, Стефаник, не бажаю, хоч і міг би. Він залазив щораз глибше у свою філософію, мов у глевтуху, і не міг звідти вибратися, але враз помоцувався, встав і вигукнув: