Не міг іти поміж людей дивитися, як вони, відрізавши себе від кореня, втікають з рідної землі, мов від ординської навали, щоб усихати або приживатися на чужому ґрунті й, сконавши в ностальгії, дати життя новому поколінню, яке називатиме мачуху матір’ю, говоритиме мачушиною мовою і хіба колись на Різдво з дідами кутю з’їсть, та все ж дідівської сльози не збагне й переганятиме в роті варену пшеницю, присолоджену медом, не розуміючи предковічного її смаку і значення.
Стефаник перейшов двірцеву площу й біля вітрини склепу з іграшками побачив двох діток, які брудними пальчиками водили по склі, показуючи на забавки. Він зупинився біля них, бо почув, що розмовляють покутською говіркою; подумав, що ці забавки будуть їм снитися на чужині аж до зрілого віку. Зайшов до склепу, купив двох плюшевих собачок, та, коли вийшов, дітей біля вітрини не було; розглянувся довкола і побачив їх на тому боці двірцевої площі. Подався спішно за ними, але діти зникли в темному чекальному залі. Заглянув до зали, роздивився; погляд його впав на залізну піч у куті і замість дітей вихопив жовту як віск молодицю, що сиділа біля печі, поруч прикуцнув хлопець — він на цементній долівці рисував вуглем обличчя людей з натовпу, і ставали вони під його рукою подібними до іконописних святих.
Стефаник упізнав троєцьку Косинючку та її юного Сезанна. Жінка нагадувала стяте просапкою стебло кукурудзи, і видно було по ній, що на той бік океану вона вже не ступить; а хлопець рисував вуглем по долівці, зажури на обличчі не мав, бо лише починав жити.
Що міг сказати своїм знайомим: іграшок їм не потрібно, австрійських грошей — теж, а повернути їх до Трійці ніхто вже не мав сили. Жінка тупо дивилася повз нього, вона не бачила троєцького пана в чорному костюмі й білосніжній сорочці з метеликом під накрохмаленим комірцем; хлопець підвів голову й пильно придивлявся до Стефаникового обличчя, по якому набухлими краплями невтримно текли сльози. Може, впізнав і вловлював його риси, щоб намалювати.
Стефаник опустив на долівку іграшки й стрімко вийшов з почекальні. В ту ніч і у дві наступні він писав "Камінного хреста", а потім стільки ж днів лежав на тапчані без охоти до життя, і стурбований співквартирант Сафат Шмігер намовляв його покинути згубне письменницьке ремесло та поїв друга молоком…
Позаду залишився Станіслав і трохи дрімалось, а крізь дрімоту проступало й полохливо ховалося в небуття знайоме жіноче обличчя. Стефаник не міг його свідомістю впіймати: як тільки заплющував очі, воно напливало, ніби з потойбічності, — ніжне, з розгубленими від здивування або ж захоплення очима. Стефаник умисне в напівдрімоті зачаювався, щоб допустити його ближче і впізнати, та як тільки розплющував очі, видиво зникало, і йому було за ним жаль.
Поїзд мчав, а Стефаник уперто продовжував гру з привидом, він тепер захищався цією грою перед згадками, якими щойно хотів викресати біль у собі, щоб покорити ним творчу неміч — вона ж була сильнішою, письменник втомлювався, а наближення Бога не відчував. Стефаник картав себе за це насильство над собою: та невже йому більше треба, ніж іншим, та невже й справді йому випала особлива місія — терпіти муки творення, та хіба я не маю права жити, як більшість людей, чей же я не Франко, якому судилося нести кайдани суспільного обов’язку, та й той зігнувся… Але й картання не приносило полегші, в ці хвилини міг утішити його лише образ жінки, що наближався і зникав; і тут на допомогу пам’ять видобула слова: "A kto kołysać będzie nasze dziecię? Hej, uleciał orzeł, ku słońcu się rzucił і do swojej żenki nie wrócił, nie wrócił"[46].
Був це початок монологу Ганнусі з п’єси Яна Каспровича "Бунт Наперського", і виголошувала його артистка краківського театру Юзефа Котабринського Ванда Патковська, яка одного разу осліпила Стефаника, мов блискавка, і зникла безболісно з його світу, залишивши глибоко в душі слід терпкого солоду. Тепер прийшла до нього — можливо, нагадати, що все на світі минуще і не треба безконечно отруювати себе обов’язками, людина має право й на мить утіхи.
Вона була тепер така сама, як тоді, коли він з чималою компанією молодополяків[47] — артистів і театралів — вечеряв у краківській кав’ярні "Pod balonikiem" після вистави Каспровича "Бунт Наперського", — тужливою, бо ще не вийшла з ролі Ганнусі, й захопленою присутністю молодого українського письменника, новели якого в перекладі на польську мову читала в журналі "Życie" і котрому сам Пшибишевський давав мандат у модерну літературу. Станіслав Пшибишевський у той вечір багато пив, кутався в чорну пелерину, водив по присутніх сатанинським поглядом і, прибравши позу диктатора, проповідував свою віру.
Товариство нудилось і по одному розходилося; якийсь франт з обличчям жуїра безцеремонно узяв Ванду за лікоть, пропонуючи йти з ним, вона різко вивільнилась, навіть не глянувши на підпитого кавалера, і невідривно дивилася на скованого й несміливого красеня в чорному костюмі з метеликом під шиєю. Стефаник уникав її погляду.
За столом залишилися Владислав Оркан, Казимир Тетмайєр, Ян Каспрович, Пшибишевський, Ванда і я. Підпилий кавалер сів обіч, заклавши ногу на ногу: він, видно, таки постановив собі не пропустити нагоди повести даму з собою, на мене позирав неприязно, і я підсвідомо чекав від нього неприємності.
Станіслав не помічав, що компанія зменшилася, він п’янів і не переставав провадити свою демагогію. Тоді я вже не боявся його магії, а через рік мусив ще й утішати пропитого божка модерної літератури і допомагати йому грішми, яких сам ніколи вдосталь не мав.
Знищений ніцшеанством письменник, прототип самого Фалька з його роману "Homo sapiens", якому все дозволено: чужоложити, збезчещувати, доводити жінок до самогубства, — вже не пробуджувався з алкогольної гарячки, волочився з пройдисвітами по шинках, а напившись, приходив до мене, сідав на канапу і просив горілки. П’янів ще дужче й проклинав той день, коли норвезький графік Едвард Мунк познайомив його з чарівною музиканткою Дагною, нареченою шведського письменника Августа Стрінберга; Дагна втекла від Пшибишевського й загинула на Кавказі від рук садиста; тепер він молився до Іви, дружини Каспровича, яку забрав у свого друга, божився, що втече з нею до Парижа, стане там шинкарем і матиме прибуток, бо є ще в нього голосне ім’я, а писати вже не хочеться, тільки пити. Божок надто скоро звалився з п’єдесталу, і мені було жаль, бо, правду кажучи, я з розкішшю читав його книги і хоч боявся впливу Пшибишевського, все ж учився в нього відчувати силу слова.