— Ну, то як, небоже?
І він згадав, що вона приїхала зовсім не для того, щоб відповідати на його запитання. Вопа хотіла чогось домогтися від нього. Він почухав скроню.
— Щодо поховання в соборі, як ви мені писали...
Вона підняла руки й вигукнула:
— Ні, ні! Не думай про це!
Але він хотів довести справу до кінця.
— Тепер, мабуть, вирішуватиму не я, хоча я ще не певен. Отець Адам...
Він покликав гучніше:
— Отче Адаме!
— Що, велебний отче? Я не чую вас. Підійти ближче?
"Що ж я хотів спитати в нього? І в неї?"
— Не треба.
В його очах танцював вогонь.
— Ні, ні, Джосліне! Я приїхала. Заради тебе! Побачити, як ти живеш. Повір мені!
— Ви турбувалися про мене? Провінціала?
— Про тебе знають по всій країні. А може, й по всьому світі.
—— 3 деякого погляду ваші останки можуть... пробачте мені... осквернити храм.
Враз він побачив, як вона може спалахнути гнівом.
— А ти сам не осквернив його? Оті твої робітники? Оця занедбаність у соборі, безлюддя? Отой кам'яний молот, що навис над ним і жде, коли вдарити?
Дивлячись у вогонь, він спокійно відповів:
— Жінці важко зрозуміти такі речі. Бачте, мене обрано. Відтоді я все життя присвятив тому, щоб збагнути своє призначення, а тоді здійснити його. Я приніс себе в жертву. І треба вирішувати вельми, вельми обережно.
— Обрано?
— Я певен, вони дозволять вам спорудити гробницю тут. Але чи дозволив би я?.. Навряд.
— Обрано?
— Від бога. Адже обирає зрештою він. А потім я обрав Роджера-Муляра. Ніхто більше не зміг би цього зробити... Не зумів би. А далі — вся решта.
Джослін здивовано звів очі, бо леді Алісон засміялася.
— Слухай, небоже. Це я тебе обрала! Ні, ти слухай, я все тобі розкажу. Це було не в Віндзорі, а в мисливському замку. Ми з ним лягли відпочити після обіду...
— Яке мені діло до цього?
— Я дала йому втіху, і він захотів щось подарувати мені, хоч я вже мала все, чого тільки могла побажати...
— Не хочу слухати.
— Але в мене зродилась одна думка, бо я була щаслива й щедра. Отож я сказала йому: "Я маю сестру, а в неї є син".
Вона вже знов усміхалась, тільки з жалем.
— Правда, я визнаю, що там була не сама щедрість... Вона була така страшенно богомільна, така пісна, і весь час... Ну, дарма, то була напівщедрість, коли хочеш. Бо вона була така, як оце ти, на свій лад: уперта, лиха на язик...
— То що ж сказав тобі він?
— Сядь, сядь, Джосліне! Ти мене дратуєш, коли стоїш отак нашорошений, наче велика чорна птаха під дощем. Може, я тоді трошечки зловтішалася?..
— Що він сказав?
— Він сказав: "Ми йому тицьнемо сливку в рот". Отак і сказав. Недовго думавши. А я відповіла: "Він, здається, послушник у якомусь монастирі". І захихотіла, а він зареготав на всю горлянку, а потім ми обнялись і качались по ліжку — бо, погодься, вийшло таки смішно. Зрештою, ми обоє були молоді. І нам це сподобалося... Джосліне!..
Він побачив, що леді Алісон стоїть перед ним навколішки.
— Джосліне! Ну що тут страшного! Таке-бо життя!
Він хрипко відказав:
— Те, що я зробив...
Помовчавши, повів далі:
— Я завжди вважав, що приношу своє життя в жертву цьому ділу. Може, це й є недовідомий спосіб звершити його. І, зрештою, у нас є Цвях?
— Який цвях, небоже? Тебе так важко зрозуміти!
— Наш єпископ Вальтер у Римі...
— Я знаю Рим. І знаю єпископа Вальтера.
— Ну, от бачте... Що важу я? Тільки зроблене щось важить, бо... бо...
— Бо що?
— Є такі речі, яких ви не можете зрозуміти. Він прибив його до неба. Я, сліпий дурень, просив грошей. Та він учинив розумніше.
"Ну от,— подумав він.— От і все". Та це було ще не все. Бо вона знов заговорила, аж задихаючись:
— Ти просив у нього грошей, а він прислав тобі цвях?
— Я ж сказав.
— Вальтер!
Вона зареготала. Реготала довго, чимраз вищим тоном, поки їй зовсім забило дух, і тоді він почув у тиші, як бринять підпори в його вухах. Він не те що зрозумів її слова чи зусиллям думки дошукався їхнього сенсу; його просто пойняла млість, і все тіло, аж до кінчиків пальців, здригнулось. А потім млість затопила все...
Та він відчув, як вона схопила його за руки.
— Джосліне! Джосліне! Ну чи варто брати щось так •близько до серця!
Він розплющив очі.
— Ти повинен вірити, Джосліне!
— Вірити?
— Так, так. Вірити в своє... покликання... і в цвях...
Вона вже торсала його за плечі.
— Слухай мене. Слухай, кажу! Я б тобі нічого не розповіла, якби...
— Це пусте.
— Ти хотів щось спитати в мене. Згадай, збери думки докупи. Що ти хотів спитати?
Він глянув їй у очі й побачив там справжній ляк.
— Що це означає, коли...
Йому подумалося, що вони, ніби діти, бавляться в загадки, і в нього прорвався короткий високий сміх.
— Уже згадав. Що це означає, коли думка весь час вертається до того самого, і то не дозволеного, приписаного тобі, а до забороненого? Думаєш, скнієш і раз по раз пригадуєш,— трохи з приємністю, а трохи з тихим болем...
— Але що саме?
— А коли вони помирають... бо вони помирають, помирають! І ти згадуєш навіть те, чого з нею ніколи не було...
— З нею?
— Бачиш її виразно до найдрібнішої рисочки... в казковому краю... і не можеш бачити більше нічого... і знаєш: це неминуче випливає з усього, що було раніше...
Леді Алісон прошепотіла майже на вухо йому:
— І це буває з тобою?
— Це ніби якась мара. Скрізь, усюди вона...— Джо-єлін дивився на неї поважно й говорив прямо в обличчя їй:
— Ви, напевне, знаєте. Скажіть мені. Більш нічого я не хочу. Це чари чи ні? Я певен — це чари!
Та вона вже відсахнулась від нього, підвелась і позадкувала по килиму, лишаючи за собою моторошний шепіт:
— Так. Чари. Чари.
А потім кудись поділася. Джослін сидів і поважна кивав до вогню.
— В цьому є певна мета. Ще багато треба подолати. Так, багато.
Він згадав про отця Адама, що стояв у сутінках.
— А ви як гадаєте?
— Її шлях лежить просто до пекла.
Джослін викинув її з голови, і вона щезла з його життя, як щезає дощова крапля, упавши в річку.
— Повсюди суєта...
За хвилинку отець Адам озвався знову:
— Вам треба заснути.
— Я вже ніколи не засну.
— Ходім, отче.
— Я сидітиму тут і чекатиму. Мета є, але ще невідомо напевне яка.
Він ще довго сидів, дивлячись, як над вогнем злітають рої іскор. Час від часу промовляв, але не до отця Адама: