Шпиль

Страница 42 из 51

Уильям Джеральд Голдинг

— Ну, то як, небоже?

І він згадав, що вона приїхала зовсім не для того, щоб відповідати на його запитання. Вопа хотіла чогось домогтися від нього. Він почухав скроню.

— Щодо поховання в соборі, як ви мені писали...

Вона підняла руки й вигукнула:

— Ні, ні! Не думай про це!

Але він хотів довести справу до кінця.

— Тепер, мабуть, вирішуватиму не я, хоча я ще не певен. Отець Адам...

Він покликав гучніше:

— Отче Адаме!

— Що, велебний отче? Я не чую вас. Підійти ближче?

"Що ж я хотів спитати в нього? І в неї?"

— Не треба.

В його очах танцював вогонь.

— Ні, ні, Джосліне! Я приїхала. Заради тебе! Побачити, як ти живеш. Повір мені!

— Ви турбувалися про мене? Провінціала?

— Про тебе знають по всій країні. А може, й по всьому світі.

—— 3 деякого погляду ваші останки можуть... пробачте мені... осквернити храм.

Враз він побачив, як вона може спалахнути гнівом.

— А ти сам не осквернив його? Оті твої робітники? Оця занедбаність у соборі, безлюддя? Отой кам'яний молот, що навис над ним і жде, коли вдарити?

Дивлячись у вогонь, він спокійно відповів:

— Жінці важко зрозуміти такі речі. Бачте, мене обрано. Відтоді я все життя присвятив тому, щоб збагнути своє призначення, а тоді здійснити його. Я приніс себе в жертву. І треба вирішувати вельми, вельми обережно.

— Обрано?

— Я певен, вони дозволять вам спорудити гробницю тут. Але чи дозволив би я?.. Навряд.

— Обрано?

— Від бога. Адже обирає зрештою він. А потім я обрав Роджера-Муляра. Ніхто більше не зміг би цього зробити... Не зумів би. А далі — вся решта.

Джослін здивовано звів очі, бо леді Алісон засміялася.

— Слухай, небоже. Це я тебе обрала! Ні, ти слухай, я все тобі розкажу. Це було не в Віндзорі, а в мисливському замку. Ми з ним лягли відпочити після обіду...

— Яке мені діло до цього?

— Я дала йому втіху, і він захотів щось подарувати мені, хоч я вже мала все, чого тільки могла побажати...

— Не хочу слухати.

— Але в мене зродилась одна думка, бо я була щаслива й щедра. Отож я сказала йому: "Я маю сестру, а в неї є син".

Вона вже знов усміхалась, тільки з жалем.

— Правда, я визнаю, що там була не сама щедрість... Вона була така страшенно богомільна, така пісна, і весь час... Ну, дарма, то була напівщедрість, коли хочеш. Бо вона була така, як оце ти, на свій лад: уперта, лиха на язик...

— То що ж сказав тобі він?

— Сядь, сядь, Джосліне! Ти мене дратуєш, коли стоїш отак нашорошений, наче велика чорна птаха під дощем. Може, я тоді трошечки зловтішалася?..

— Що він сказав?

— Він сказав: "Ми йому тицьнемо сливку в рот". Отак і сказав. Недовго думавши. А я відповіла: "Він, здається, послушник у якомусь монастирі". І захихотіла, а він зареготав на всю горлянку, а потім ми обнялись і качались по ліжку — бо, погодься, вийшло таки смішно. Зрештою, ми обоє були молоді. І нам це сподобалося... Джосліне!..

Він побачив, що леді Алісон стоїть перед ним навколішки.

— Джосліне! Ну що тут страшного! Таке-бо життя!

Він хрипко відказав:

— Те, що я зробив...

Помовчавши, повів далі:

— Я завжди вважав, що приношу своє життя в жертву цьому ділу. Може, це й є недовідомий спосіб звершити його. І, зрештою, у нас є Цвях?

— Який цвях, небоже? Тебе так важко зрозуміти!

— Наш єпископ Вальтер у Римі...

— Я знаю Рим. І знаю єпископа Вальтера.

— Ну, от бачте... Що важу я? Тільки зроблене щось важить, бо... бо...

— Бо що?

— Є такі речі, яких ви не можете зрозуміти. Він прибив його до неба. Я, сліпий дурень, просив грошей. Та він учинив розумніше.

"Ну от,— подумав він.— От і все". Та це було ще не все. Бо вона знов заговорила, аж задихаючись:

— Ти просив у нього грошей, а він прислав тобі цвях?

— Я ж сказав.

— Вальтер!

Вона зареготала. Реготала довго, чимраз вищим тоном, поки їй зовсім забило дух, і тоді він почув у тиші, як бринять підпори в його вухах. Він не те що зрозумів її слова чи зусиллям думки дошукався їхнього сенсу; його просто пойняла млість, і все тіло, аж до кінчиків пальців, здригнулось. А потім млість затопила все...

Та він відчув, як вона схопила його за руки.

— Джосліне! Джосліне! Ну чи варто брати щось так •близько до серця!

Він розплющив очі.

— Ти повинен вірити, Джосліне!

— Вірити?

— Так, так. Вірити в своє... покликання... і в цвях...

Вона вже торсала його за плечі.

— Слухай мене. Слухай, кажу! Я б тобі нічого не розповіла, якби...

— Це пусте.

— Ти хотів щось спитати в мене. Згадай, збери думки докупи. Що ти хотів спитати?

Він глянув їй у очі й побачив там справжній ляк.

— Що це означає, коли...

Йому подумалося, що вони, ніби діти, бавляться в загадки, і в нього прорвався короткий високий сміх.

— Уже згадав. Що це означає, коли думка весь час вертається до того самого, і то не дозволеного, приписаного тобі, а до забороненого? Думаєш, скнієш і раз по раз пригадуєш,— трохи з приємністю, а трохи з тихим болем...

— Але що саме?

— А коли вони помирають... бо вони помирають, помирають! І ти згадуєш навіть те, чого з нею ніколи не було...

— З нею?

— Бачиш її виразно до найдрібнішої рисочки... в казковому краю... і не можеш бачити більше нічого... і знаєш: це неминуче випливає з усього, що було раніше...

Леді Алісон прошепотіла майже на вухо йому:

— І це буває з тобою?

— Це ніби якась мара. Скрізь, усюди вона...— Джо-єлін дивився на неї поважно й говорив прямо в обличчя їй:

— Ви, напевне, знаєте. Скажіть мені. Більш нічого я не хочу. Це чари чи ні? Я певен — це чари!

Та вона вже відсахнулась від нього, підвелась і позадкувала по килиму, лишаючи за собою моторошний шепіт:

— Так. Чари. Чари.

А потім кудись поділася. Джослін сидів і поважна кивав до вогню.

— В цьому є певна мета. Ще багато треба подолати. Так, багато.

Він згадав про отця Адама, що стояв у сутінках.

— А ви як гадаєте?

— Її шлях лежить просто до пекла.

Джослін викинув її з голови, і вона щезла з його життя, як щезає дощова крапля, упавши в річку.

— Повсюди суєта...

За хвилинку отець Адам озвався знову:

— Вам треба заснути.

— Я вже ніколи не засну.

— Ходім, отче.

— Я сидітиму тут і чекатиму. Мета є, але ще невідомо напевне яка.

Він ще довго сидів, дивлячись, як над вогнем злітають рої іскор. Час від часу промовляв, але не до отця Адама: