— А все через те, що гвіздка бракувало! Іди-но сюди, мала!
Одне бісеня підбігло до нього по зеленій траві, а ті двоє відійшли далі. Він стояв і з любов'ю дивився на прегарне, невинне личко. Чув свої власні ласкаві, допитливі слова, бачив, як дівчинка сплітає за спиною пальці, а з голівки звисають руді пасомця, і тоненька ніжка треться об ніжку; а вона відповідала, не розуміючи, нащо він її покликав:
"Так це ж ми просто граємось, отче!"
В цьому казковому краю було синє небо і ясне світло, була згода й не було гріха. А вона йшла назустріч йому, оголена, розпустивши руді коси. Усміхалась і мугикала без'язиким ротом. Він знав, що ці звуки пояснюють усе, тамують усякий біль, розкривають усе затаєне — бо така природа казкового краю. Він не бачив бісівського обличчя, бо й у цьому була природа казкового краю; але він знав, що вона тут і вся поривається назустріч йому, як і він назустріч їй. А потім наринула хвиля невимовної втіхи, і ще, й ще хвиля, і все було спокутуване.
А далі вже не було нічого.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Опритомнював він дуже повільно. Щока його лежала на кам'яних скалках, і від денного світла не було куди дітись. Уже й розплющивши очі та поводячи ними, він ще довго не ворушився. Глянувши вздовж довгої галереї, він розгледів знайомий надгробок. Прикипів до нього поглядом, вивчав його дюйм за дюймом, ніби цим міг заповнити час, щоб його не заповнило щось гірше. Але надгробок йому не допоміг, та й ніщо не допомогло. Врешті, він зостався сам, безпорадний, у лабетах цього нового прозріння.
Аж тоді він заговорив.
— Звичайно! Як це я не бачив! Як це я не розумів!
Десь стукнули двері, в соборі почулись голоси. Він
підвівся й повільно подибав до середохрестя. Коли вийшов між підпори, хтось закричав. До нього підбігло двоє служників, за ними отець Адам. Джослін чекав священика, схиливши голову й опустивши руки.
— Що я маю робити?
— Йдіть зі мною. Та жінка чекає.
— Яка жінка?
Та ще не доказавши, він уже згадав, що її нема живої; ця жінка — то леді Алісон, що шукає собі вигідної могили.
— Треба зустрітися з нею. Може, вона щось знає? Адже в цьому кінець кінцем було все її життя.
І обидва, Джослін та отець Адам, пішли через неф до дверей, а служники за ними. В її звичайному кутку була якась постать, і Джослінове серце завмерло; але то був німий, і він навіть не мугикав. Він знав, що ганьба стосується й німого, а тому відвів очі на двері, до яких його вели.
В подвір'ї свого будиночка він зупинився.
— Мені ще можна ввійти?
— Так вирішили. Поки що.
Джослін кивнув головою й увійшов, ступаючи по знайомих плитах. Але просторі сіни змінились, як і багато що. Там тепер горіли в каміні дрова, світилось багато воскових свічок, ніби на вівтарях; перед каміном лежав килим і стояли два стільці. Він ледве розгледів ті стільці, бо свічки сліпили, і подумав, які схожі ці свічки на ясні вогники, що часом пливуть у нього перед очима. Та він не встиг роздивитись усі переміни, бо на стільці по другий бік каміна сиділа жінка, а за спиною в неї стояли ще дві. Коли він ступив на край килима, жінка підвелася, стала навколішки, взяла його руку й поцілувала, тихо промовивши:
—— Велебний отче! Джосліне!
А потім зразу підвелась, повернула голову до своїх супутниць і наказала:
— Принесіть гарячої води, рушників, гребінець...
Та Джослін, піднявши руку, зупинив її.
— Навіщо це?
Трохи помовчавши, він глянув на її супутниць:
— Хай лишать нас удвох.
Тіні жінок відступили; а коли вони вийшли, леді Алісон узяла його за руку, ласкаво потисла її й посадовила його на стілець. Лівим боком він відчув лагідне тепло з каміна. Йому впало в око, яка вона невеличка, майже як дівчинка: хоч вона стояла, її обличчя було ледь вище від його очей. Вона дивилася кудись йому через плече.
— Може, ти відішлеш і оцього священика, небоже?
— Хай лишається. Він за мною наглядає. Та хоч би й не так, мені не можна лишатись на самоті з вами.
На це вона відверто засміялась:
— Дякую за таку люб'язність.
Але він не зрозумів її, та й не намагався. Вона поважно кивнула, збагнувши це.
— Я й забула, який з тебе провінціал.
— Я?
"Провінціал. Той, хто живе в провінції, в глушині, нічого не бачить і не знає".
— Може, й так...
Та зовсім близько, за якийсь ярд, було її обличчя, і він розглядав його: біле-біле та гладеньке, майже як перли, що оздоблюють чорну перуку. І природне її волосся теж чорне — принаймні було чорне. Він придивився до тонких дугуватих брів, зазирнув у чорні кульки очей. Вона засміялась, але він сердито урвав її.
— Мовчіть, жінко!
І вона слухняно замовкла, усміхаючись.
Пишна чорна сукня. Перли й на шиї. Рука — ніби здогадавшись, чого він хоче, вона підняла її,— пухка й біла. За рукою — обличчя (знову, ніби здогадавшись, вона прибрала руку),—обличчя усміхнене, пухке, як рука, тільки ледь-ледь жирнувате. Малесенький ротик, ніс орлиний. Повіки темні й лиснючі, може, підмальовані; вії довгі й товсті, на нижніх — крапельки...
— Сестра моєї матері.
Усміхнене личко скривилося, крапельки скотились по щоках. Проте голос прозвучав легко й весело.
— Непутяща сестра.
Вона швидко сягнула кудись рукою, і в ній опинилась біла хусточка.
— Хай хоч така...
Вона нахилилась, на Джосліна раптом війнуло весною, і він аж заплющився від млості. Крізь тисняву спогадів він відчув, як хустинка торкнулась його щік, відчув на голові руку. Вона знов зашепотіла:
— Зрештою, навіть такі...
Джослін розплющив очі і вдихнув пахощі. Тітка ще чепурила його, і він придивився до її обличчя зовсім зблизька й тепер розгледів, яке воно випещене. Гладенька шкіра помережана зморщечками, але такими тоненькими, що здаля й не добачиш. Тільки в кутиках очей та на рівному лобі трохи глибші, але й то ще не зморшки: вона не дозволяла собі ні повнішати, ні худнути надміру. Живою мімікою, постійною зміною виразу вона захищала своє обличчя від в'ялості й брезклості. Тільки очі, маленький роток та ніс не потребували такого захисту, були досить тривкі. Йому стало аж трохи жалко цього обличчя, але він не знав, як висловити цей жаль, і тільки промимрив:
— Дякую, дякую.
Вона нарешті облишила чепурити його, відійшла по килиму, забравши з собою весну, обернулась і сіла навпроти нього.