— Сатана вирвався на волю. Та вам нічого не станеться. Присягаюсь!
— Рятуйте нас, велебний отче! Моліться за нас!
І тоді, в світанковому присмерку, серед тих рук, під ревіння вітру він збагнув, що треба зробити. Протиснувся між людей, розпихаючи їх, висмикнув рясу, струснув з ліктя чиюсь руку. Вивільнився й рушив кам'яними сходами вниз. Опинився в просторих сінях, коло дверей. Намацав защіпку, помацки підняв її, й вітер розчахнув двері, відкинувши його геть, через усі сіни. Він скрався попід стіною, знов дістався до дверей, на порозі підвівся, але вітер знов відкинув його назад, аж ударивши об стіну, і він прилип до неї, засапаний. Потім вітер випустив його з пащі, й він упав на рінь. Зіп'явся, ступив уперед, та вітер знову підхопив його й повалив на всі чотири. Він уже промок, наче впав у річку. Промайнула невиразна думка, що тепер він працює своїми м'язами, як будівники, і він, прориваючись крізь туге повітря, подався через дорогу, до кладовища. Жменя якогось дріб'язку шмагонула по обличчю, обпікши його, наче кропивою. Він упав у затишок за горбиком з дерев'яним хрестом; пелена ряси хльоскала по ногах, і він підтикав її за пояс. Звідкись прилетів уламок дошки й болюче вдарив по стегну.
Джослін трохи підвів голову над рятівним горбком і втупив очі в сіру імлу. В ту мить сатана в подобі велетенського, ніби самий всесвіт, дикого кота стрибнув усіма чотирма лапами з-за обрію на північному сході й з вереском навалився на Джосліна й на його безум. Плащ луснув біля коміра й полетів геть, лопочучи, ніби ворона, чорними крильми, але сам Джослін міцно тримався за хрест. Він хитро дочекавсь, поки дикий кіт трохи виморився. А потім рушив від могилки до могилки, хапаючись за хрести й ховаючись за горбками, й так дістався до найбільшого затишку — під західною стіною собору, коло дверей. Переступив поріг і привалився до дверей спиною, хапаючи ротом повітря. На хвильку йому здалося, що в соборі повно молільників. Та потім він збагнув, що вогники свічок пливуть тільки в нього під повіками, а спів — то крик усіх бісів, що вирвалися з пекла. Вони роїлись у присмерку високо під склепінням, нестямною люттю бились та грюкали в вікна, і великий вітраж у західному кінці собору гув під їхнім натиском, як вітрило. Вони шугали повз Джосліна, та він звертав на них не більше уваги, ніж на птахів: адже він сам був не в собі, він був уві сні й на яві водночас, його вела чужа воля. Біси завивали: "А-а-а-а!" або "У-у-у-у!" — й били його лускатими крильми, а потім, відлетівши, самі бились об співучі підпори, об вікна, об склепіння, що аж здригалось від тих ударів. Джослін, зігнувшись, побіг через неф, а хтось — може, він сам — вторував їхньому крикові. Він чув, як стогнуть аркади, напружуючи свої кам'яні плечі. Коли він побачив перед собою покинутий престол, ошалілі біси почали стрибати на нього з-під склепіння. Він намацав на вівтарі срібний ковчежець і схопив його без церемоній, ніби в ньому лежав звичайний цвях. У південному трансепті щось лунко вдарило, загуркотіло каміння; а в північному — брязнуло й крижаним дзвоном задзвеніло скло. Біси зітнулися з ним перед крученими сходами, але він ковчежцем відбився від них. Побрався нагору, а серце калатало вже десь під горлянкою, і коли він дістався до першого помосту у вежі, то майже нічого не побачив, бо довкола нього танцювали яскраві вогники. І ніякого грюкоту, ляскоту чи дзвону більше не чути було, бо шпиль уже не шепотів жалібно, як доти, а скрикував і верещав крізь репет випущеного на волю сатани, що чорним потоком залив увесь світ. Дерево й камінь уже не просто похитувались. Вони гойдалися так, що Джосліна кидало з боку на бік, і він чіплявся 'за щаблі, як моряк, що лізе на щоглу. З одного боку крізь рев проривався тріск і грюкіт. У дерев'яній кліті над вежею поміст був засипаний уламками каменю та трісками, і по них Джослін плентав до підніжжя першої драбини всередині шпиля. Ліворуч себе він бачив біса, що повільно розкривав
і закривав сіру пащу світанку. Далі він помацки дерся вгору зигзагом драбин: нижній кінець однієї відв'язався й теліпався вільно, ще одна зігнулась і гула, мов нап'ятий лук. З темряви сипалися скалки та тріски, кололи, дряпали його, ангел пік і тиснув йому спину; а він, замотавши ковчежець у полу ряси, дерся й дерся вгору, вгору, вгору, аж туди, де кам'яна оболонка шпиля зступилась круг нього, ніби комин, і Джослін відчував, як дерево кліті треться об камінь. Забившись в останню вузину, він помацки розкрив ковчежець, кинув покрівець, узяв у руку Цвях, уперся ліктем і коліном і м'яким срібним ковчежцем почав забивати Його в дерево — наосліп, напомацки, удар за ударом...
Джослін уже не чув нічого, ні вітру, ні гуркоту, не пам'ятав і про шпиль. Упустив з руки ковчежець і не почув, як він падає, б'ючись об стіни. Тоді почав спускатися — щабель за щаблем. Руки почали невдержимо тіпатись, і він, щоб утриматись на драбині, припадав до неї всім тілом. До кручених сходів добирався вже рачки.
Хоча шпиль був уже вбезпечений від бісів, неф іще лишався під їхньою владою. Але й сам Джослін не був у безпеці. Ангел покинув його, а диявол облесно стискав його ніби гарячою рукою. Глибока вода сну затоплювала його, і він не міг опиратись. Він виповз зі сходів у півморок галереї й упав долілиць серед кам'яних уламків. Усе довкола ніби лагідно зацвіло. Біси вже не верещали, а співали. Співали тихо й безжально. Вони прибрали інших личин і постали в його уяві, як люди.
Він заговорив до поколотого каменю:
— Я забив Цвях. За браком Його могло б завалитись усе І
Та біси тихенько обступили його і явили йому видіння, що підпливло зовсім близько. Враз перед його очима постало залите сонцем подвір'я собору, а за ним, під високими берестами, зеленіла трава й рясно цвіли стокротки. Там танцювали фси — їх було троє, маленьких, гарненьких. Джослін підійшов, ступаючи по довгій смузі тіні. А вони танцювали, плескали в долоні й співали: Забракло цвяха — підкова пропала,
Забракло підкови — коняка пропала,
Забракло коня — верхівця не стало.
Забракло кінноти — все царство упало.
Джослін почув власний веселий, ще молодий голос, що доспівав пісеньку: