Пролам у склепінні, що вів до вежі, поменшав, бо частину колод підлоги нижнього поверху вежі вже поклали на місце. Правда, посередині ще лишили досить широкий отвір, крізь який піднімали нагору камінь та дерево. І все ж настил якось обмежував, відокремлював той горішній, ближчий до неба світ, де кипіла робота, і там було світліше; люди, що по-ведмежому незграбно рухались там, і риштовання, і линви, і майже прямовисні драбини — все було переткане сонячним промінням. Аж угорі в одному кутку приліпилась якась будка, мов ластів'яче гніздо. Джослін побачив, що звідти вийшов задки будівничий і на щось націлився своїм візирним інструментом. "Хіба я знав, яке це все складне! — подумав він.— Я провів у небі кілька нехитрих ліній, а тепер мені доводиться утримувати на собі весь отой світ, що нагорі, перше ніж задумане здійсниться. А гілочка ця могла відломитись від риштовання — адже воно, мабуть, не конче має бути з сухого дерева, бо його розберуть, коли докінчать шпиль.
Він почув знайоме цюкання й шкрябання, позирнув у той бік і побачив, що коло південно-західної підпори сидить німий, тримаючи на колінах новий камінь. Джослін підвівся й почалапав до нього. Юнак швидко встав, поклавши камінь, і стояв, усміхаючись, киваючи головою й тихо плещучи в долоні.
Джослін поблагословив його.
— Сину мій! Ти, здається, врятував мені життя.
Він відчув, що за словами проривається той самий високий сміх, і спромігся стримати його, тільки хихикнув тихо. Юнак розвів руки й здвигнув плечима.
— Тобі теж перепало?
Юнак безгучно засміявся й доторкнувся до носа — трошки розпухлого й почервонілого. Потім простяг уперед праву руку, зігнув її в лікті й, усміхаючись, помацав м'яз. У несподіваному пориві любові Джослін обняв юнака й пригорнувся до нього, ніби тримався за стовбур дерева чи колону.
— Сину мій, сину мій!
Юнак спалахнув, щось промугикав і несміливо поплескав його по спині.
— Я щось для тебе зроблю, сину мій.
Юнак стояв у його обіймах спокійно й далі легенько попліскував Джосліна по спині. "Він мій син,— подумав Джослін,— а вона моя дочка". Але руді коси розсипались і засліпили його, аж він заплющив очі й застогнав. А потім відчув, як утомився і як його тягне до ліжка. Тієї ночі знову являвся його ангел; а потім диявол трохи помучив його.
День за днем до нього верталося трохи сили, і він радів, що літо затяглося, ніби хотіло відшкодувати людей за весняні бурі та повені. Нарешті листя опало й лежало на землі сухе, мов порох. Бур'ян коло собору тріщав під ногами, бурий та ламкий, як застрягле в мітлі листя. А кам'яні голови ринв, ніби засуджені на якісь нескінченні, незбагненні муки, роззявляли роти, ніби ловили краплі дощу в сухому повітрі. Для них не було перепочинку. Вони вже були в пеклі й не могли сподіватися, що вийдуть звідти. В цьому сухому повітрі Джослійова воля, його полум'яна воля пригасла до рівного жару, що освітлював і підтримував тільки споруджувану вежу й більше нічого. Отже, німий різьбив камінь, робітники піднімались нагору, Рейчел оберталась круг Роджера; а Гуді Пенгол інколи можна було побачити в далекому кінці нефа — руді коси сховані під наміткою, голова схилена, звичайна, заклопотана своїм ділом жінка. Коли їй траплялося опинитися ближче, вона квапливо обминала Джосліна, відвернувши поглядом, і поспішала далі, ніби він був зуроченим місцем, або привидом, або могилою самогубця. Та~ Джослін знав, що це тільки сором покинутої жінки, і той сором стискав йому серце. "Але моя воля має інше призначення, ніж допомагати людям,— думав він.— Така воля відкидає всі інші справи. Я — немов квітка, що має в собі зав'язь плоду. Коли та зав'язь починає рости, а пелюстки в'януть, тоді в квітки с тільки одне діло, і в усієї рослини теж: листя опадає, все відмирає, тільки плід наливається. Так воно й має бути. Моя воля — в підпорах і в новій вежі. Я віддав себе в жертву — і навчаюся, що мені робити".
Часом він заставав Рейчел, що сновигала по собору, забалакуючи до кожного, хто проходив там, а то зупинялась і дивилась угору, на свого "ведмедя", що піднімавсь у вежу; балакуча Рейчел, угледівши настоятеля, забувала про все й поспішала до нього. Врешті він збагнув, що їй неважко дати раду. Просто пе зважав на неї, ніби не впускав у вуха її голосу, що лунав поряд. А коли вона забігала наперед і питала про щось, він не слухав її запитання, а тільки відчував, наче в повітрі перед ним повис знак запитання. Стояв і дивився па неї згори вниз. Помітив, що вона якась постаріла, виморена, але це його не зацікавило. Навіть коли побачив, що вона почала підмальовуватись, то не відчув нічого, крім нехоті, й аж тіпнувся, стримавши високий сміх. Потім вирішив, що вже годі дивитись на неї, й почав дивитися крізь неї, не кажучи ні слова, тож і не побачив подиву на її парум'я-неному обличчі.
Минали дні, й він переконувався, що така байдужість вельми корисна. Вона давала йому змогу чемно розмовляти з капцелярієм, коли той приходив до нього додому, і водночас не усвідомлювати, чого він прийшов. Але часом, як от у розмові з регентом хору, цей хитрий спосіб викликав у співрозмовника погляд, у якому Джослін уже потім, пригадуючи, добачав справжній жах. А ще згодом, у мрячні осінні дні, коли величезне полотнище закривало небо на вершку що день, то вищої вежі, він відкрив, що в будь-яку мить може змусити співрозмовника замовкнути, коли схоче. Треба було сказати тільки: "Я мушу на вежу",— так, як уперше сказав він, коли отець Анонім дорікнув йому, що він не читає не пов'язаних із вежею листів.
Незважаючи на полотнище, мряка проникала до церкви, але вона не могла ще похитнути його волю. Не похитнула вона і юнака, що й досі різьбив камінь. "Звичайно,— подумав Джослін ще тоді, коли розглядав другу з чотирьох голів, кинутих потім у яму,— звичайно, обличчя аж надто худе. І рот розкритий надто широко. І хіба очі можуть бути аж отак вирячені?" Але нічого цього не сказав, бо любив свого сина в Христі, як і свою дочку в Христі; до того ж юнак не тільки врятував йому життя, тобто й волю, яка втримувала оці підпори, а й дивився на нього щиро, як відданий пес. А ось Гуді ніколи не дивилась так, навіть коли стикалася з ним віч-на-віч.