А потім руки німого підломились.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Коли Джослін отямився у себе в кімнаті, вже знову бринів дзвін — хоча він не міг згадати звідки. Тому цей дзвін прикро пепокоїв його, і він раз по раз повертав голову з боку на бік — тим більше, що сам був замкнений, мов у клітці, у власній голові, майже порожній. Ті нечисленні речі, що були там із ним, без кінця перетасовувались, але так і не приходили до якогось ладу. Між потоками подій утворився піби вододіл, і Джослін знав, що той вододіл пов'язаний з розмовою, яку він мав із Роджером-Муляром, здається, в хорі собору. Далі ще були розпатлані руді коси на тлі зеленої сукпі, а позаду — камінь підпори. Це не давало йому спокою: хоч як він намагався, та не міг знову побачити під тими косами лагідну жінку, що так часто входила західними дверима до собору, спокійно, усміхнено підходила до нього по благословення, а тоді хрестилась. Ті руді коси, так несподівано вибившися з-під скромної намітки, ніби розітнули все минуле, зітерли його, перебивши чимсь новим низочку днів. Тому він силкувався знов побачити ту жінку, вернути давні безтурботні часи, а натомість перед його очима зринали руді коси. І весь час лунало високе бриніння, а все інше було ніби причеплене до нього.
Отець Ансельм, холодний і чужий, прийшов висповідати Джосліна; але той пригадав тільки, що збирався взяти іншого сповідника, і Ансельм пішов. Тоді Джослін затривожився й став допитуватись про будову — він боявся, що Роджеровс військо покинуло роботу. Та отець Апонім приніс йому дивну відповідь.
— Вони працюють сумирно й старанно. Ніякої колотнечі нема.
Тоді Джослін переконався, що це діло — ще не в людських руках.
А потім спитав за Роджера.
— Ходить сюди й туди. Кажуть, чогось шукає. А чого — піхто не відає.
— А жінка?
— Ходить за ним, як весь час.
— Я питаю про другу. Рудоволосу. Ненголову дружину.
— Вона майже не виходить.
"Це з сорому,— подумав Джослін.— А як же інакше? Вона вирвалася з шатра, і ці люди побачили її напівголу, простоволосу".
Але отець Анонім уже говорив далі.
" — А сам Пенгол, її чоловік, десь запропав.
Тоді Джослінова голова виголосила перед отцем Анонімом казання про ціну каменю та колод. Дивне то було казання: вопо, поблукавши десь далеко, мов планета, неодмінно верталось до свого початку. Та ось, не докінчивши його, зболіла голова запала в глибокий, цілющий сон. А коли прокинулась, то вже знала, де вопа й що діється навколо. Навіть більше: вві сні вона набула чогось нового, якоїсь сили, ніби поринула в саму його глибину не щоб відпочити, а щоб відродитись. Тепер у ній була полум'яна певність, супроти якої давпя певність видавалася просто дитячою впертістю. "Треба вставати",— подумав він і вже підвівся з ліжка, хитаючись і сміючись. Побачив, що отець Анонім кинувся до нього, й ухопив миршавенького священика обома руками за плечі.
— Ні, отче Анопіме! Пустіть. У мене є діло!
І мимоволі засміявся коротким, високим сміхом. У самих словах було щось таке, що змусило його засміятись. А потім він спустився сходами, вийшов надвір, під вересневе сонце, й поплентав подвір'ям, хитаючися з боку на бік, наче брів через високе жито, бо повітря було аж густе. Перед західними дверима постояв, відсапавшись, зібрався на силі й увійшов, сповнений болісного щастя, бо в голові пломеніла нова певність.
Тільки-но побачивши підпори середохрестя, він згадав, звідки йшов дзвін; а тільки-но згадав, настала тиша, бо той дзвін у голові змовк, як змовк він у камені. Джо-слін трохи постояв, радіючи тій тиші, і разом з тишею вернулося трохи свідомості того, що він усе ж таки людина. Він зрозумів, що все дрібне відійшло вбік — справи, молитви, сповідь; лишився тільки нерозривний зв'язок його, Джосліна, з вежею. Він побачив будівничого — той біля риштовання розмовляв із робітником — і, ще трохи задиханий, поплентав до нього. З полегкістю сів на цоколь південно-східної підпори й притулився до неї спиною. Ось робітник відійшов і спритно побрався по драбинах нагору, до світла, що сповнювало вежу. А Джослін гукнув до будівничого:
— От бач, Роджере, я вернувся!
І знову кожне слово щось нагнітало в ньому, і те щось мусило врешті прорватись коротким, високим сміхом. Джослін чув власний сміх і знав, що сміятись так йому не личить, але вже нічого не міг діяти. Сміх прорвався, й вежа всмоктала його. "Погано,— подумав він,— більше не слід сміятись". І озирнувся на Роджера-Муляра, але той уже подався вгору за робітником, розмірено й важко переступаючи з щабля на щабель. Джослін, задерши голову, дивився, як він піднімається з помосту на поміст у квадратному комині з геометрично правильними пташиними гніздами, що підносився в небесну височінь. Він бачив, як легко здіймаються вгору білі кам'яні стіни й високі вікна, що їх склярі саме заплітали візерунком вітражів. У небі з'явилося щось нове, його протинало, пронизувало сонячне проміння, і світло вирувало круг Роджера-Муляра, що ліз угору, наче ведмідь. І враз Джослін зрозумів, що будівничого підштовхує вгору ще й та сила, яка живе в його, Джосліновій голові, і вона підштовхуватиме його, аж поки він якимись там способами свого ремесла поставить на місце, на вершечок шпиля, за чотириста футів над землею, великий хрест. Але сяйво в комині, накритому шапкою хмари, сліпило Джосліна, і він нахилив голову, втер з очей сльози і, кліпаючи, втупився в плити під ногами. Плит було майже не видно: їх укривали кам'яні скалки, тріски, стружки, уламки, кам'яна потерть, пилюка, валялася дощечка, а он щось схоже на вламане мітлище — все це відгребли до підпор, а посередині було вільне місце, де вже замостили плитами засипану яму. Бруд роздратував Пенгола, і в голові вже зворухнулися гнівні слова: "Де це Пенгол?" — коли він раптом згадав, що Гуді покинута. Він потер лоб і сказав собі, що Пенгол не зможе жити без собору — адже це для нього весь світ. "Він повернеться, хай навіть аж тоді, коли тут не стане будівників,— подумав Джослін.— А тим часом я повинен зробити щось для його Гуді.— Й озирнувся довкола, хтозна-чому сподіваючись побачити її. Але в соборі не було нікого й нічого, крім пилюки, сонця, робочого гамору з комина вежі та приглушеного співу в приділі Пресвятої діви.— Треба подбати, щоб їй не бракувало нічого",— подумав він. Але не міг згадати чому. З купи сміття коло підпори впала йому на ногу гілочка з гнилою ягідкою, що огидно прилипла до черевика. Він сердито струснув ногою, але, як тепер часто бувало з ним, не міг вигнати з пам'яті ягоду й гілочку: вони потягли за собою цілу вервечку споминів, турбот і якихось випадкових думок. Раптом йому подумало-ся про судно, збудоване з такого сирого дерева, що гілочка в трюмі пустила зелений листочок. Ту ж мить йому привидівся шпиль, покривлений, оброслий гіллям та пагінням, і він з жаху аж підхопився. "Треба розпитати все про дерево,— подумав він,— і подбати, щоб ні дюйма не було не висушеного". А потім згадав, що вежа ще не викінчена, шпиля ще нема, сів і знову, кліпаючи, звів очі вгору.