Шоломи в сонці

Сторінка 41 з 43

Гриневичева Катря

Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпілих рук, побіда їх!

Андрій з Болохова дужався з вічною тьмою, — то падав стрімголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову віднаходив себе на одну мить, на филях світла, в дорозі під самі зорі.

В один мент світло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.

Як роса чисті, як мова непорочних заколоколили колокільці на вечірні мниські молитви:

— Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмі...

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У горенці на вежі замку стояв духовник Романів, Варлаам, та глядів на ворожу навалу, — хмарою зсунулися брови на тяжкі повіки, старець розмовляв з Богом своїм словами Письма:

Правив:

— Господи, яко вогонь, що палить діброви, пожени їх бурею Твоєю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преіс-подня і проглотить спомин їх!

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

--------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Небо затяглеся сепією, майже без сумерків схилилася ніч. Червоно-золота піджога, що на кілька хвилин розгорілася край овиду, згасла — на поля упали вогкі тіни.

Обриси галицького побоєвища очеркали аж понад дністрянські очерети криваві щупальця смолоскипів. Вони розглядали землю, шукали побитих і намічали просторонь, на якій лютував бій.

За ними рокотів грім і тяжко вдарили перші каплі дощу.

Наближалася буря. В її несамовитім шумі пропали без сліду згуки кінського тупоту та скрип колісся під раненими й воєнним статком чорноризця.

Що жило, йшло нарозтіч.

На ранній зорі, по-молодому сизою хмаркою переснутій, роздер, правда, мовчанку пекельний ломіт мійських таранів, але на зачіпку не було кому відповісти.

З повної груди задзвонили тепер дзвони всіх галицьких соборів. Нарід плив товпами, от як у Великдень серед окликів, гомону, лент, співів, мальованок...

Плили і з сіл, йшов безпечний гомін, повільний:

— Страшні ж вони, отсі Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так боїмося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахкаєм ложками.

— І наше село весь день більше на воротах, чим у полі... Як котрий суне, то ми в крик, ніби за свиньми, а жінки, — котра на під, а котра крізь вікно, на городи.

Радість розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:

— Гей, а з котрого там села такі розумні?

Проміж жінок шугав на оспігах Єюльфів чура, простоволосий, кутав лице в обі долоні, гей від лютого болю, та якась бистроока з підгороддя налетіла бурею, за рукав його, зраділа аж тепер вічним лазуном:

— Курей тобі, німото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твій неділешний обід, харцизяко! Періщила його зі смаком, — хто навперейми, — й собі. В цю хвилю закрутилося як вітром по рівньому: з ревом, сміхом, проклонами товпа гнала опередь себе жінку, простоволосу, в парчевій ширинці й жовтих Звенигородських чобітках:

— Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечі наряджуєш за людський плач?

— Така, — з втіхою міркувала Ситничка з Чешибісів, — спідниці підтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби війна була сто літ! А наша ґаздині мала хату й маржинку і всяку розкіш, то її шовки не в диво, ні... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблідла-сми, путері нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возів доступити було гляба, всю працу-смо полишали...

— Твій талан, любко, довічний, бо на своїй землі сидиш! — правив хтось повагом, як схимник. — Зате зайдеям гей тій піні на воді: забулькотіли й нема.

Так, — битий соромом, жалений ранами, по слідах недобитків, що не дбали більше про нього, обсміяного повік, князь чорноризець втікав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андріїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч.

Він пер, ніби осліплий зі стиду, грузовиною й пісками, нетіччю та суходолом, крізь столочені хліби, знівечені соняшникові гаї, метав проклони на власний слід.

За ним волікся вмирати його порубаний джура Домавій, вірний до смерти.

ШОЛОМИ В СОНЦІ

XXX

"Зберемо женців, сімсот молодців,

Зберемо возів, сімсот обозів".

(з нар. пісень)

Заходові облаки, як сувій золотоглаву проміж соболі, понад чорнобір. То тут, то там хатка зчервонена попалом у тумані верб. Осторонь кривулькою потік, при берегах посвіт несамовитий, — течійка крови з чийогось серця.

Он вражий лучник розтягйувся горілиць, руки долонями уверх. Повз пальців бігають муравлі, червоні й чорні. Лучник тріває посеред зелени, ніби наслухує згару, ще й доси з куривом. Або мріє з усіх сил, приспаний терпким дурманом материнки, від якого хмеліють також муравлі. На устах осміх, трохи ніяковий, ніби ухо чує ще доси твердий глум села:

— Гей, як баби заберуть кочерги, то мете і штани лишати!

Ні чечітки, ні синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стріх. Ніде більця доріжкою, ніде...

Це П'ятидні, над селом двір Товстого. У далечі обриси стольного міста Волині, золотий посвіт Володимира.

Княгиня сидить півлежма у кріслі в коверцях, високий копіт підков, що йшов з нею крізь биті шляхи, не вгаває, — кожна думка це блиск і ритм колісся в лету. Малі ноги у чижмах задертих, як червоні човенця, — над головою низький півкруг стелини, ділений вчетверо, уся ж гридня під трьома аркадами в дванацять луків, як кам'яні брови. Проміж поля трикутних глибин письмо: місяці в лицях. Кметь у кучмі, що гріє руки побіля ватри, дівчина, що несе квітки, винозбори... Все під старовіць-кою склицею, якої тайни не знає ніхто.

Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутіжжю тіней верх полив'яної долівки, скринь зі свастикою, добрим амулетом, ослонів під налавниками у жовтих огнях! Прогули страхіття роз-пучливого подвигу, лігва в незнаних житлах, сни, насуплені недовір'ям... Ще й ранки, коли в трепеті душі стрічала Аклана біля воза, як ладив його до дальшої дороги! Міг же, хоч з тавром, цільнути ніччю зі скарбом Мстихів у степ, у вирій...