З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудів долонею по камінню, а тоді схилився і поліз зі своїм тягарем у діру градну, підмиту дощами, вишарпану кигтями купи вітрів і ніби оставлену руїні. Тепер кинув кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обіч, важко дишучи, десь там краями закріпив її та опинився по тім боці рова, на прикрій горбовині, лицем у лице з розгойданою пусткою ночі.
Вийшли на биту дорогу, як у похміллю. Прямували на північ. Два велетенські ясені стояли серед піль підгороддя, намічували шлях у голубій тьмі.
— Хтось креше вогонь, — заговорив Аклан.
Іскра одна і друга зачеркнула коротку лінію, згасла. Перед княгинею стояв патер Рафаїл, спертий об кований віз. На ремені вкруг пояса чорнів здалий меч. Коні порскотіли.
— Крайний час, пробіг! — вистогнав монах розтрясений, гей трепета. — Діждемо так світанку.
Але княгиня з різьбленою церковцею на руці і сонним хлопчиком біля колін, смертельно бліда, готова була вертати. Стопи її горіли, зір засувався райдужним куривом ніби від отрути. Куди це вона вибирається проти ноченьки сумненької? Слідом крови? Вклонитися порогам, звідки грянула тисяча булатних у груди князя — грізної мови? Прибитися до чужого стола й не знати собі там місця? Замість кількох десятків сильних ворогів мати їх круг себе без числа?
— Стій! — крикнула гостро до Половчина, який хотів покласти спляче хлоп'я на м'яких шкірах унутрі воза. — Не кортить мене на цей хліб, Аклане! — вибухнула сердито у пристраснім знеохоченню і болю. — Вертаймо!
Певність, що через яку годину могла б покласти діти у тихій одрині з тим кущем білої кашки перед вікнами, а ранком видати пряжу служебкам і сісти за золотою гладдю єпитрахиля для Іліїнського собора, видалася їй чарівно простим виходом із фантастичного пережиття.
— Що ж? — глупо пробормотів посірілий монах, не годен одоліти жаху.
Він зовсім охляв від цеї несподіванки, хоч кожна жила палала у ньому, як огонь під суховій. Хижа утома затискувала і розправляла його тремкі пальці в суках, як дерево. У горлі застряг високий спазм, серце сурмило тривогу. Ще трохи й лакома щока стане літати, як у дикого кота на вид розгойданої на гильці тетери.
— Ось і край виправі, — сказав із ненавистю. — Здається, алярм у городищи.
І справді: з вежі удруге вже вилетів протяжний свист, окружив приспане старе місто і як камінь з пращі впав збігцям до ніг.
— Ось як виглядає день, побитий зловісним дожиданням! Ось як сон, затроєний муками непокою зі скритовбійцею за дверми! — подумала останком сил.
— Друга обміна! — крикнув, нюхаючи повітря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увійшла на ступінь, скочила під полотняну укриву воза й заняла місце. Їй квапно подали діти..:
Поцілувала їх з чуттям, — для них, для них вона готова на герць з долею!
Сталося...
Аклан усів миттю на переді побіч монаха і дрожучи у собі від солодкої знемоги витав далеч одноманітною піснею чужої душі:
— Роде, розмаю, лісе сонних веж! О ночі, якою дише Чолгіан, зоря поранна!
Коні пішли як змії, учвал.
ЧАЙКА
XXVI
"Чого стала моя доненька?
Чи попалась у неволеньку?
Чи хміль, дочко, чи хмелиночка,
Маленькая та дитиночка?"
(з нар. пісень)
Похилена над діжею, жовтою, як віск, у білій платинці завузленій над карком. Чайка сіяла муку на розчину і роздумувала, як то там матері тепер на нових місцях?
Вістовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв добре, а літо — жниво для крамарів. От вони їздять певно удвоє проміж села з повним візком печеного, солодкого і солоного краму, — коржів, завиванців, медяних серць, ще й ріжкатих баранчиків із овечого сиру, а за ними юрба дітей, дівчат...
Який підвечір у росах! Над деревами попал неправдоподібний... Хтось ніби окликнув її імя проміж сад? У далекому голосі яка спрага! Серце Чайки усе напоготові дзбаночок води подати, та пробіг! Спомин у кучерах і богацьких оксамитах, Байдук?
Ні, — тишина.
Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз стежка на простір, дорога бита, як стріла! Новенька діжа на трох ніжках, накрита ряденцем, де тріскають пахливі дувки, це той хід у світ, це будуче з веселими бровами! Всі церкви й монастирі братимуть просфору від неї, як брали довгі роки від її матери... Придбала величавий кіш, скатертину з пітрицького полотна, — до того здумала нові коржі, дивні смаком, за якими питають уже скрізь... Гладко зачесаній, з косами високо над чолом, у цьому доброму уборі, — з давнини, хіба ж її доведеться стрічати що друге між людьми, як усміх і прихилля?
Коли б тілько не ця пустка довкола, де, здається, шепоче одно дрібнесеньке серце, хоч дзвонить тілько її власне! Як радісно була б ділила свій хліб з найближчою істотою, що її дев'ять день тому винесено на рушниках, — геть! Для чого ж не ждало обновленої долі, та обсипалося з рожаним квітом ураз?
Цить... Шелеснуло... Блукає...
Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки... Торкнула на ослоні черепок — тарахкальце, — вже під стелею, аж легіт вдарив об Чайчині вії. Проміж зілля на покуті блимнула як біль: на головці шапочка вишита коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у пазушку, якщо трафиться скрута, — там? Не встромила ж голки в рукавець, а крашанки хіба не поклала край правого ушка?
Чого шукає, — чого?
Розвела малі руки й наслухувала, коли у відповідь залунав тихий плач десь із вершка дерева, що нахилило одну вітку у саме вікно. Через хвилину біла кулька сховзнулася проміж листя вниз і сіла, отрясаючи дрож... Це було котя, як дівчинка у білій сорочечці з чорними закруцьками побіля вушок, ніби тими малими кісками, звиненими цупко в кружальця.
То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, підійшла навшпиньках, обходом, і закинула рам'яна тепле тільце, на білу шубку, що з муркотом присіла на підвіконнику. Укрила в обіймах живину, наткнулася на вутлі реберця, доглянула язву на одній лапці...
— А ти ж маленьке, а ти ж... нічиє... потручуване людськими ногами! Ти... ти моє дитя... в котячій шубці!
О, приблукана утіхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навік і завтра вже не мало б права до хати і до колиски, а ось душка не забажала у вирій, і глянь! У котикові муркотить, у безбатьченку...