— Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка?
Он і дорога поміж сливи та вишні і двір, гей крісло, ґаздовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де стоїть; і з зітхненням повної байдужности упала на чийсь липовий поріг. Двері пішли на боки, змисли дівчини торкнув запах свіжо зі сонця принесених сувоїв, меду на вишнях, гіркої м'яти... Хтось схопив її мало не в цю ж мить, волік під рамена у хату з усіх сил і високий голос гомонів упротяж:
— Води! Алло, Фроне, — гей!
Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса.
ПЕРЕД БУРЕЮ
XXIII
"Стоять намети як біль біленькі —
А в тих наметах сидить, господар,
Стрілочки струже і в лучок кладе"...
(з нар. пісень)
У Галич звалилися нові полки угорського війська. Загуло, загомоніло по всіх дорогах від крикливих чужинців, що сиділий на своїх малих кониках без упряжі, без поводів, одним тількай мотузком оперізавши десницю. Пестрі таламани, червоні й зелени стрічки при вимащенім і заплетенім у дрібушки волоссю вояків давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стріли вусами, що їх закладали далеко за уха, вони лякали дівчат і дітей, вели себе дерзко і не просили за прожитком, — самі брали.
Особливо увихалися на західнім пердмістю, де побіч Сурожців товпилися Жиди.
Впрочім життя в Галичі пішло по-давньому: на торговиці день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч і з острахом, з виносили свій крам золотарі, верескливо запрошували до купівлі загорілі, довгоносі вірмени, розстеляли рантухи, мастикс і цинові блискальця проворні Греки. На своїй вулиці чинбарювали кожем'яки, покрикували щітники та котельники. Діти змітали березовими віниками доріжки попід вікна хат і ладкали як перепелиці.
Однак у повітрю неслося щось вороже...
Супроти нових героїв дня мало хто цікавився вже чужинцем пройдисвітом на Сільній площі, що стояв там у таламані — панцирі з твердого сукна й широкополім капелюсі з заморськими перами та встромляв ситі руки за уперізку з ширинки на животі, нликав нарід зупинятися. Хіба одні вуличники, що валялися по, зарінках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан і об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол німецького владики, шукає наємного лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срібла на руку й зброю, кожному ж чурі п'ять битих гривен...
Міщанство, зацікавлене ходом подій, живо обмінювалося думками. Старий, мудрий Олов'янець, голова цехів, вернув хворий з-під Збаража, куди вибрався стрічати своїх слуг з набором дорогого футра, але вже припіднявся настілько, що брав участь в нарадах старшин.
Дім Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрія був місцем, звідки йшли всякі тихі доручення, де була станиця добровільної сторожі і куди текли та відпливали підростки-звідуни, що слухали як трава росте.
Саме тоді явився у Олов'янця Держко, тивун. Від дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, він подався, от як хата, що зрубом осувається в землю.
Олов'янець у постелі, з лицем закутаним у завійки, налякав його.
— Вас хто так обезвічив? — скрикнув із порога. — Закутані, .як Лазар у домовині... Вмирати ладитеся?
— Відки мені знати про це, коли я ще ні раз не вмирав? — сміявся Олов'янець з-під білих хуст. — Питаєте про оцю язву від меча?
Він показав широко розщіплену рану під листям арніки. — Пригістне привіз з дороги! Тепер це ніяка новина...
— Варко! — загукав через стіну до пекарні, де чиїсь меткі руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвінки.
Явилася господиня з білим личком як сонечко, у тугім очіпку й малиновім саяні, шитім гладко по лінії стану. Поклала хліб і сир на тарелях з квітками, поставила дзбан пива та з осміхом саджала гостей під покутним віконечком, там, де боги у три ряди, в лелітках, синь-зіллю... Відсунула ще білі заслони з вікон, аж зачервоніло астрами от як заграва під вітер, а тоді вийшла, сама гей астра повна й величава.
— Доле ж моя гідна! — хитав головою Олов'янець. — Кілько я по світові понагибався, такої пригоди собі не стрічав! Ось їду в Збараж слугам назустріч: тілько минув Микулин, над'їхала челядь, до гурту пристало двох крамарів, таких утлих, покірних, дрожали б вони, як клоччя на веретені! Йшло під ніч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольські ліси, коли гульк!
— Стій!
Коні пішли з копита, та гляжу, ватага грабіжників здержала всі вози, далі з лайкою до нас! Чую, хтось із них кричить:
— Соболі везуть, урра!
Кинулися грабити, мої міняйлй й собі. Місяць виплив з-під хмар, бачу, на обочі стоїть ватажок у киреї гідній, у шапці з парчевим верхом, вус скубле, будьте все те весела ігра, випрямився проти мене, як свіча.
Я зціпив зуби і підніс серце в небо:
— Богородице синевідська, заступи!
Камінь, викинений з пращі так тяжко не паде, як я скочив на нього, згріб в оберемок і вбив у гортанку ніж по саму рукоять.
Клекіт зчинився, немов в озеро звалився доразу підмулений обрив.
Убили нам одного, поранили других, візникові поторощили ребра, ледве чи відійде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер іноді кров слезить. Весь набір розтрясли по шляху і перемісили з болотом і кров'ю...
Зітхнув з глибини душі:
— Скілько горя, скілько дошкульних, від безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого їм боятися? Княгині? Свояків за горами? Стій кожний та наслухуй, звідки мечі вдарять!
Олов'янець глянув посоловілий вглиб зеленої улиці, звідки крізь шум лип одноманітно гуділи бджоли.
— Куди не поступити, Словитові пальці слідно... — відозвався Держко по хвилі мовчанки. — Той як вовк тече всюди, де б підійти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рідною кров'ю, якщо вона йому на перешкоді. — Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотіла віддаватися проти батькової волі. Говорить про це весь Галич.
— Не знаю нічого, як хом'як загрібся я в оцю хижу, язв ради... — правив Олов'янець.
— Говорять, Словит підступом віддав її Кормильчичу із-за своїх обрахунків. Зависоко вже Славно підлітав, то зв'язав його з собою.
— При тій нагоді усі Словитові прихвостні погладшали! — міркував Коснячко. — Сріблом у чересах поцоркують! Один із них, путник на Афон, розчерепив торік голову старому Ісаї, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитів чура з ляцького вирію, Жмиволос...