Глуха ніч була, коли під Ломнею крізь каміння і кущі пробирався якийсь їздець на сільськім конику, — шукав стежини, а там погнав навправець, долі потоком. Незагодя наблизилося село й вінок рум'яних огників замаяв проміж черемху. У хаті дуки Самбора горіли посвіти, гостей Бог післав.
Їздець взяв ліворуч, зісунувся по хилій закутині дороги, а та уличкою вниз. Під'їхав і задержався, — обличчям майнула неохота, двигнені брови зраджували наругу над самим собою. Озінувся понад рам'я і роздумував глухо. Хвиля, — і ніч проглотив ла їздця: аж коло кладовища став знову видний від чуба до п'ят.
Перед ним стояла хата з чорних бервен, вкрита корою і будьто рада від бідности провалитися в землю.
Місяць виплив на часинку, задрожав на обійстю, освітив кліть доокола.
Ворітця з хворосту були широко відчинені, так само й двері в хороми. Хтось вмер тут? Виступив із хижі на все? Ні! На стежці перед хижею, де пирій та романець, видно було свіжу смугу попелу, а на ній легкі, як дим, сліди двох босих п'ят, невеличких...
Їздець похилився над ухами коника і нараз у хижині, отвертій на простір ніби хатка на курячій лапці, доглянув чоловіка задовгим волоссям і молодою, жовтою бородою. Він стояв у сорочці, до кісток оперізаний ременем, а перед ним на столі писаний глек, горі дном. З-під посуди бив лопіт крил, жалібне птиче пискотіння...
У той раз на обійстю скричав півень свою першу пісню і в цю мить чоловік вдарив жменею у дно горшка, що розсипався в куски. З-під черепків кинулася до втіки жменя курят, вони покотилися по столі грудками, а чоловік ловив одно за одним та клав за пазуху, аж захвилювала від ударів маленьких крил.
— Мій побрат удовий... — здивувався мандрівник. — Покійна гостює ніччю, кормить немовля, от що! Варко йому, сіромасі, дошкулило визирати перелету з того світу, слухати, як вона над колискою землею дише... Тепер вже не ме ходити, небезпечно!
Місяць стояв рівно над хатою, визорював її з нутра аж по той кут, де у сволока висіла колиска, розгойдана легко, немов хтось, що наляг на неї груддю, встав саме та пішов геть.
Незнайомий вернув і'д фіртці — вона була тепер заперта з силою і втиснена глибоко. Нічна гостя вибігла в ярім гніві та заперла її наглухо, без надії повороту.
Гість подумав ще, чи не зайти б йому до вдового побрата, але якраз вдарив у ніч дикий сміх гусевок, а за ними несамовита музична ворошня сколотила ніччю до дна. Це покрикували з глубини своїх простеньких інструментів весільні гудаки, різаки, забували цілий світ. Їх здогоняла іноді дівоча пісня і вкривала габою з проміння.
Серце його вдарив ізнагла грім насолоди: він пригадав, як десь там за ворітьми, високими гей у кріпости, з віконницями у вирізах, ніби в бойниці, з підмурованням у камені, висотою в чоловіка, зникає зоря-дівчина. Осміхнувся: такій красоньці й справді ялося царити у кріпостях, високо...
— Тоя! — скричав їздець та поскакав горі селом, за вітром, за романцевим, сягав клобуїпком ясен місяця пліч-о-пліч з облаками.
А там хата пішла ходором від брязкоту струн, від фуркоту упліток, дзвінких слів і ще дзвінкіших згард... Співали барвінкової.
— Благослови, батеньку, з барвінку вінок звити, —
Ой, а батенько мовить: най Господь благословить...
— Дуж! — зраділа нараз весільна юрба. — На скотього Бога, Дуж! Чи кочерга, чи весла, яка сила принесла?
Кинулися саджати його під покутним віконцем, здули місце на лаві по сам край, щоби якої гості з. того світа не придавити, а тоді чествували. Ставили дзбан з медом, калиною вбраний, червоною стрічкою оперізаний, — сир, коржі та сало. Проти отцього почесного місця світив як сонце красен коровай з зелененьким вильцем, а на ньому калина з хмелем, житний колос з цмином, барвінок з рутою, васильок з ласкавцем...
По старій поведінці явилися зараз і'д гостю печоглади і Дуж перепив до них повною, повненькою, доброю доленькою... Нехай буде тривка та приязна ця хатна піч, у якій молода пектиме свій хліб!
Вилили решту із кубків у челюсти, — запахло липою і стиглим квітом гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, покладені там на ніч, аби душам роду було чим мостити мости у переході на другий бік річки. Гамір кріпшав із хвилі на хвилю.
— Мудро у вас тутечки... — уповів Дуж та глянув кругом з-під ока. — На чоловіках пояси з калитками, на жінках уставки в качельцях, гусевки бренять, до упаду... А завтра? Завтра б'єте ціпами на чужім тоці, годуєте своїм зерном боярський дріб, трудитеся крівавими ногами по чужім лісі, прядете не свої містки...
Хтось там розсміявся, на болончанім вікні щосил жузжала муха. Гість упер руки за черес, грімко окликав юрбу:
— Слухайте! Йдуть вісти, що княгиня ме правити замісто сиріт, а вона схильна до нас, чорнолюддя... Печатника шле свойого мужицькі кривди списувати, прийде він, не окривайте нйчого! За це ж постояти б нам, як стукне час, за нею, вдовою! Тоді вільні не стануть зазичуватися з нужди у володільця, вимруть раби, будуть щасливі люде...
Надпив глоток із глиняного кубка і змовк: веснянкуватій Судол, ґаздівський пасинок, обняв за шию свойого побрата і реготався, аж ним підривало:
— Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Світ би йому короткий! Глядіть, який. благий! Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував, бідненький...
Хтось з юрби воркнув:
— Правда від неправди лиш за долоню недалеко.
А другий:
— Де ми, там панів не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на нього як строєний і двигнувся з ослона під тягарем мерзкого прочуття, коли чорнюха, сивоока, ніби нічне небо, доторкнула його рукава проміж людей, манила у танок високими бровами.
— Тоя! — пробормотів — і змовк доразу.
Що вона йому? Радість очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж; травленими до смерти? Оставить їх ради скринь та мисок і прикований до смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на вічний стогін села?
Ні, — він не мав їй нічого сказати. У нього діло тілько до тих, що попідпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденної їжі, та прядуть безпросвітну свою тугу. Йому діло до цих утлих дітей, що повисли на вікнах, як гайвороння, до цеї там розхристаної жінки, що силкується увійти в хату, а її стримують і підіймають на сміх, коли вона горлає до свойого красуня-чоловіка: