Шляхи титанів

Сторінка 5 з 51

Бердник Олесь

На душі Світозара повис легенький смуток. Вийшло не зовсім добре. Хоч батько, мати і сестри від щиро-го серця бажали йому щастя і успіхів, але вони були явно незадоволені його вибором.

— Чи варто було б молодому хлопцю зариватися в архівні підземелля? — обережно запитував Міровол, боячись образити сина.

— Я вирішив! — стримано кинув Світозар.

На цьому полеміка закінчилась. Сім’я весело святкувала Світозарове повноліття, перебравшись з коте-джу на зарослий вербами і лозою піщаний острів посеред ріки. Там вони купалися, плавали, ловили вудками зеленавих окунів.

Потім Міровол запропонував зробити прогулянку на літаючому майданчику. Вони летіли низько над зе-млею, і Міровол, явно адресуючи свої слова сину, тихо говорив:

— Ми часто навіть не думаємо про досягнення людства на шляху до істини. Але яка безодня розділяє нас і наших предків… Ось погляньте — перед вами Інститут Воскрешень. Ми вимовляємо ці слова спокійно, як давно знайомі, звичні. Нам здається, — тут Міровол пильно подивився на сина, — що в цих словах чи навіть у цій установі немає ніякої романтики, а лише одноманітна робота по поверненню трупів до життя…

Світозар легко посміхнувся, але не відповів. Він перехилився через бар’єр, дивлячись на велетенську бу-дівлю Інституту Воскрешень. Вона здіймалася тонкими гармонійними лініями над морем зелені і сама здавала-ся породженням могутньої сили землі, напоєної життєвим соком. Зеленаві куполи центральної будівлі пропливли внизу і танули вдалині.

— Півтори тисячі років тому почав функціонувати цей інститут, — замріяно вів далі Міровол. — 3 мерт-вими відтоді не прощались, їх консервували в спеціальних приміщеннях в цьому інституті при низьких темпе-ратурах і потім воскрешали. Наші далекі предки вважали б це чудом, а ми спокійно дивимося на людей, які вмирали по два-три рази і знову були повернені до життя… А тепер, кажуть, скоро почнеться новий етап у ро-боті Інституту Воскрешень…

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася Леліока.

— Офіційно ще не повідомлялось, але я чув, що Інститут вирішує проблему безсмертя…

Світозар недовірливо похитав головою. Йому здавалося, що батько спеціально для нього говорить всі ці неймовірні речі, щоб захопити його якою-небудь іншою професією.

Міровол, побачивши вираз сумніву на обличчі сина, залишив цю тему. Він поважно показав рукою на золотий шпиль гігантської будівлі, що випливала з-за горизонту. Туди летіти не дозволялося, і Міровол повер-нув майданчик, облітаючи цю територію навколо. Там простягалися довжелезні площі космодромів. Звідти ста-ртували і там приземлялися свої і чужі зорельоти. А посередині території, на низькому плоскогір’ї, суворо ви-сочіли в небі темно-фіолетові масиви будівель строгої чіткої архітектури. Вони переливалися на сонці різними барвами темних важких тонів.

— Космічна Рада, — урочисто сказав Міровол. — Мозок чотирьох систем і одна з ланок безкінечного ланцюга, що з’єднує всі заселені світи Галактики. Тобі це нічого не говорить? — раптом повернувся Міровол до Світозара.

— Продовжуй, я слухаю, — ухильно сказав син. — Це дуже цікаво…

— Гаразд… Так от, якби таке почули наші далекі предки, вони б, напевне, посміялися з цих слів. А тепер ми майже байдуже слухаємо повідомлення про те, що до нас прибуває корабель з далекої системи, яка розта-шована за сто парсеків від Сонця, або що наш космоліт прямує до кулястого зоряного скупчення і повернеться назад тільки через п’ятсот років…

— Батьку, — м’яко сказав Світозар, — хіба ти не відчуваєш, що я ще більше правий у своєму рішенні? Хіба ти довів, що я був неправий? Адже це наші предки отут вмирали, страждали, боролись, лягали в цю землю, де тепер височать прекрасні будівлі і звідки стартують могутні космічні кораблі.

— Сину, — жартівливо захищався обома руками Міровол. — Я нічого тобі не кажу, здаюся! Твоя воля, що хочеш, те й роби!..

Мати і сестри засміялися. Міровол замовк і залишив спробу повернути сина на іншу дорогу. Хлопець об-рав свою мету…

…Тієї ж ночі Міровол вилетів на Венеру, до свого Інституту, Леліока поїхала в Африку, де проводилися археологічні розкопки, а Ені й Тора, які були медиками і біологами, полетіли до своїх біологічних станцій, що кружляли в просторі між орбітами Землі та Венери…

…На другий день Світозар вилетів до Світового Архівного Фонду. Він приземлився на березі гірської рі-чки. Зовсім поряд глухо стугоніли верховіттям стрункі смереки, гордо трясли кучерявими головами дуби-велетні. А у вузькому ложі — дика і незаймана — біснувалася річка, кидала темно-зелені горбаті буруни на ка-міння, вкрите мохом та зеленим слизом.

"Чудесно! — з хвилюванням подумав Світозар. — Одну цю річечку я не віддав би за можливість жити на Меркурії чи на Венері. Батьку мій! Хіба я винен, що так люблю рідну землю і її минуле?.."

Хлопець радісно зітхнув, набираючи повні легені запашного повітря, і повернувся обличчям до гори. В самому підніжжі її над невеликим входом сяяли золоті букви:

СВІТОВИЙ АРХІВНИЙ ФОНД

Залишивши майданчик, Світозар попрямував до входу. На-півовальні важкі двері безшумно відчинилися. Попереду спалахнули стіни й осяяли м’яким промінням безкінечний коридор. Вздовж нього росли високі стру-нкі пальми з темно-зеленим широким листям. Хлопець ступив у коридор, поглянув ліворуч. Там на стіні виник отвір, на екрані з’явилося обличчя — веселе, повне, кругле. Очі людини запитливо обмацували Світозара.

— Я директор Світового Фонду. Хто ти і що тобі потрібно? — прозвучало запитання.

— Вчора був мій день — день вибору професії, — трохи хвилюючись, сказав Світозар.

Брови директора смішно сіпнулися вгору, потім униз, він схопився з-за стола, заваленого якимись цилін-драми, і гарячково випалив:

— Далі, далі! Що далі?..

— Я вибрав роботу в Світовому Архівному Фонді!

— Це… серйозно? — недовірливо запитав директор, а потім замахав руками, побачивши, що Світозар знизує плечима: — Гаразд, гаразд, не буду! Пробач! Але річ у тім, що до нас майже ніхто не йде! Навіть старі! Всі десь летять, пливуть, щось винаходять… А вивчати життя предків — нема нікого! А ти — такий юний!..

Директор кинув погляд згори донизу, зупинився на худорлявому вольовому обличчі, на замріяних синіх очах і, мабуть, залишився задоволений оглядом.