— Ви збожеволіли! Вам треба негайно летіти в Інститут Випромінювань. Ви зазнали впливу шкідливих променів!..
— Не бійтесь, — засміялась Маріанна. — Мені це не страшно… Вона легко вибігла по східцях до пілота, сіла біля нього.
— Проспект Квітів, 27, — сказала серйозно і коротко.
Пілот здивовано поглянув на неї, але, не кажучи й слова, підняв машину в повітря, взявши курс на місто. Маріанна замкнулася в собі. Якось підсвідомо відчувала, що навколо струмує тепле, п’янке повітря, що внизу пропливають безмежні поля, сади, чарівні вулиці рідного Цвітограда. Вона задумала неймовірне! Чи сум її сві-дчив про каяття? Ні, сто разів ні!
Вертоліт сів біля будинку. Це був рожевий котедж, збудований з органічних матеріалів. Навколо хитали-ся під подихом морського вітру тремтливі берізки. Маріанна сама колись садила їх, перевозила саджанці з-за міста ще тоді, як були живими мати й татусь.
Дівчина попрощалася з водієм, поволі пішла до воріт.
— Раджу вам побувати в Інституті Випромінювань! — крикнув услід їй пілот.
Маріанна не відповідала. Вона ввійшла в дім, знеможено впала на широку каналу. Під вечір сповістила в Київ про те, що вона залишає роботу.
Після цього Маріанна жодної години не гуляла, не відпочивала. Кожного дня слухала повідомлення з Ін-ституту Космонавтики, хотіла знати все про долю "Думки". Нарешті, через місяць прийшла радіограма з дале-кої антизірки.
Світ довідався про трагедію на чужій планеті, про спроби спіймати астероїд з антиречовини, які закінчи-лися успіхом. Георгій і його товариші вітали людей Землі, прощалися з ними і передавали, що вони беруть курс на Велику Магелланову Хмару…
На цьому повідомлення закінчувалось. Засліпленими від сліз очима Маріанна дивилася на туманне зо-браження коханого, яке тремтіло на екрані телевізора. Ось воно потемніло, зникло. Все!..
Дівчина довго сиділа непорушно, заховавши лице в долонях. Потім витерла сльози і вийшла надвір. Кі-лька хвилин вона дивилася на ніжні віти берізок, ніби прощалася з ними, а потім вибігла на вулицю і зупинила вертоліт-таксі.
— В Інститут Анабіозу! — коротко сказала дівчина, коли пілот підняв машину в повітря.
Широкі площі і проспекти Цвітограда швидко промайнули внизу. По них пливла метушлива юрба, але дівчина не бачила її.
Вертоліт сів на даху велетенського будинку, оточеного глухою стіною. Маріанна зіскочила з сидіння і побігла вниз по широких зеленкуватих сходах, покритих м’яким пухнатим килимом. На першому поверсі їй назустріч встав з-за стола повний лікар у білому халаті, з довгими сивими вусами і добрими світлими очима.
— Що ви бажаєте? — ввічливо запитав він.
— Я знаю, вам потрібні добровольці для дослідів по анабіозу, — нерішуче почала вона.
— Так! Ви хочете запропонувати свої послуги?..
— Саме свої…
— Гаразд! Але для цього треба викликати Раду Інституту. Зараз!..
Лікар натиснув кнопку на столі, набрав кілька цифр на диску з номерами.
— А тепер підемо, — звертаючись до Маріанни, м’яко сказав він, рушаючи по світлому широкому кори-дору. Дівчина з завмираючим серцем пішла за ним. Ввійшли в невелику кімнату. Маріанну посадили в білосні-жне крісло з повітряними подушками. Вона оглянулась. Крізь матові напівпрозорі стіни проникало приємне світло дня. В кімнаті, крім кількох стільців та столика з блакитними квітами, яких Маріанна ще ніколи не бачи-ла, не було нічого.
Нечутно відчинилися двері, зайшли ще кілька чоловіків та жінок у білому. Вони привіталися з дівчиною і посідали довкола.
— Отже, — почала жінка-лікар, — ми — члени Ради Інституту. Нам надані права відбирати доброволь-ців для анабіозу, щоб перенести їх у майбутнє. Ви це мали на увазі?..
— Так, — ледве чутно прошепотіла Маріанна. її повні губи зблідли і злегка тремтіли. — Я хочу перейти в наступні віки…
— На який термін ви дозволяєте приспати себе?
— Я… не знаю…
Лікарі здивовано перезирнулись.
— Що це значить? — обізвався лікар з вусами. — Яка, власне, причина вашого бажання піти з нашого століття?..
Маріанна поборола хвилювання, поступово заспокоїлась і, заглядаючи прямо в душу лікарям чорними очима, почала говорити:
— Я наречена Георгія, начальника позагалактичної експедиції… Ви, напевне, знаєте його?..
— Хто ж на Землі не знає Георгія? — тихо озвалася жінка-лікар. — Чому ж ви не вилетіли з ним?
— Це було неможливо. Я намагалась, але безуспішно… Я люблю його… Але ж ми більше ніколи не зу-стрінемось, якщо я буду продовжувати жити!.. Я не можу жити без нього і прошу приспати мене… Воскресити ж тоді, коли повернеться мій Георгій з Великої Магелланової Хмари… Таке моє непохитне бажання!
Жінка-лікар слабо посміхнулась, протерла окуляри.
— Але ж нас теж тоді не буде! До цього часу доведеться ждати тисячоліття!..
— Передавайте майбутнім поколінням лікарів мій заповіт, — вперто твердила Маріанна, нахмурюючи брови.
Сивий лікар знизав плечима, провів пальцем по скроні, непевно дивлячись на своїх колег.
— Але навіть в стані анабіозу ви не проживете так довго. Ні, безумовно, ні!.. Ось хіба тільки нові спро-би…
— Які спроби? — стрепенулась дівчина.
— Безкінечно довго тримати людське тіло з життєздатною потенцією можна тільки в стані штучної клі-нічної смерті, але ж…
— Хай буде смерть, — рішуче перебила його Маріанна, — аби тільки я дочекалась його!..
Лікарі замовкли, зворушені великою любов’ю, що не знала ніяких меж.
З крісла звівся лікар з вусами, тихо й урочисто промовив:
— У Великій Хартії Світу один з основних пунктів говорить: "Будь-яке бажання Людини, якщо воно не в протиріччі з Розумом і не принесе шкоди суспільству, священне". Я згоден!
Повільно підвелася жінка, поклала руку на чорноволосу голову Маріанни.
— В морально-етичних заповідях Великої Хартії сказано: "Доцільність будь-якої дії, продиктованої справжньою людською любов’ю, не може ставитись під сумнів". Я згодна.
До Маріанни підійшов високий вчений з пронизливими сірими очима і великою лисиною. Впившись по-глядом в її обличчя, він запитав:
— Ви добре обміркували цей крок?
— Так…
— Може, це тільки порив? Може, ви не зовсім усвідомлюєте того, що ось тепер добровільно відмовляє-тесь від сонця, квітів, друзів, рідних і знайомих, від усього того, що складає смисл життя? Може, ви забули про те, що воскреснете в такий час, коли навколо будуть тільки чужі люди, нові далекі покоління?