— Та навряд. Вона запропонувала мешкати в неї, та мене це не влаштовує. Заберу її до себе. Нам здається, що потроху з'явиться і почуття.
Він додав з робленою іронією:
— Я ж збираюся ретельно виконувати подружні обов'язки.
— А хіба...
Матьє почервонів, наче рак.
— Хіба жінок ти теж любиш?
Даніель якось химерно пирхнув.
— Не дуже, — сказав він.
— Я й бачу.
Матьє похнюпився, і від сорому йому аж сльози виступили на очах. Він сказав:
— Відтоді, як я дізнався, що ти одружуєшся з нею, я почуваю до себе ще більшу огиду.
Даніель випив.
— Авжеж, — неуважно і байдуже сказав він, — гадаю, ти повинен досить-таки гидко почувати себе.
Матьє не відповів. Він сидів і дивився на підлогу біля своїх ніг. "Він гомосексуаліст, а вона вийде за нього заміж".
Він розставив руки і почовгав підбором по паркету: його немов би загнали в безвихідь. Раптом тиша зробилася для нього нестерпною, він подумав:"Даніель дивиться на мене" і хутко підняв голову. Даніель і справді дивився на нього, та ще з такою ненавистю, що серце Матьє стислося.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитався він.
— Сам знаєш! — відказав Даніель. — Добре знаєш!
— Ти, либонь, не відмовився б всадити мені кулю в голову?
Даніель не відповів. Зненацька Матьє обпекла нестерпна думка.
— Даніелю, ти що, береш із нею шлюб, щоб покарати себе?
— То й що? — байдуже мовив Даніель. — Це стосується тільки мене.
Матьє схопився за голову.
— Боже милий! — вигукнув він.
Даніель хутко додав:
— Це не має жодного значення. Принаймні для неї.
— Ти ненавидиш її?
— Ні.
Матьє сумовито подумав:"Ненавидить він мене".
Даніель знову посміхнувся.
— Доп'ємо? — поспитався він.
— Доп'ємо, — сказав Матьє.
Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.
— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?
Даніель сухо засміявся.
— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш:"На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке". Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.
— А хіба не краще було б... прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.
Даніель начебто розізлився.
— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися... вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.
Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.
— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.
Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося:"За два, за три роки... чи стану я таким?" Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.
Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.
— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.
Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. "Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю". Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося:"Він вільний". І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.
— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.
— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.
Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:
— Дай-но мені цигарку.
— Ти що, палиш? — запитав Матьє.
— Та одну можна. Сьогодні.
Матьє хутко сказав:
— Хотів би я бути на твоєму місці.
— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.
— Еге ж.
Даніель стенув плечима.
— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.
Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:
— Ти вільний.
— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.
Даніель з цікавістю глянув на нього.
— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.
— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.
Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.
— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.
— Що ж саме?
Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.
— Оце все, все інше.
Він був зачарований Даніелем. Він думав:"То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок".
Уголос він сказав:
— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.
— Та й що?
— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.
— Навіщо ти кажеш це мені?
— Хтозна. Просто так.
— Ти хочеш поїхати в Еспанію?
— Авжеж. Тільки не дуже.
Даніель покинув цигарку і сказав:
— Хотілося б мені постаріти на півроку.
— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.
— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.
Він підвівся.
— Ходім вип'ємо ще в "Клариссі", я пригощаю.