— Якби... якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.
Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.
— Авжеж, авжеж... це твій ґандж.
Матьє подумав:"Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду". Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:
— Це не ґандж, я просто такий, який я є.
— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?
— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.
Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.
— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.
Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель:"Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка". Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.
— Марсель, тебе щось розсердило?
Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.
— Ні.
Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося:"Господи, та вона ж старіє"! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.
— Марсель, — погукав він.
Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.
— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.
— Нічого, — мляво відказала вона.
— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?
— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.
Він лагідно погладив її коси.
— А все-таки розкажи.
— Ну що ж, це сталося.
— Що, що сталося?
— Оце!
Матьє скривився.
— Ти певна?
— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.
— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.
Він подумав:"Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому". Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.
— От так! Тепер ти знаєш, що сталося... — сказала Марсель. — Що будемо робити?
— Ну, гаразд... ми його позбудемося, правда ж?
— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.
— Хто це тобі дав?
— Андре. Вона там була.
— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.
— Справді? Ти хочеш стати батьком?
Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.
— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.
Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:
— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.
Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.
— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.
Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. "Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене". Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: "І причиною цьому я"! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.
Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:
— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.
— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше... Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?
— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.
— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?
— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.
— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.