Вона замовкла. Він сказав їй:
— Ти така нервова!
Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.
— Поглянь на мене, — сказав він.
Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.
— Що з тобою?
— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.
З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.
— Ось поглянь.
— Що це?
— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.
Марсель байдуже взяла картку. Матьє почувався так, ніби вони з тим чолов'ягою пов'язані якоюсь змовою. Він додав:
— Знаєш, для нього це щось важило.
— Він анархіст, чи що?
— Хтозна. Він хотів було пригостити мене.
— Ти відмовився?
— Еге ж.
— А чому? — недбало поспиталася Марсель. — Це було б цікаво.
— Овва! — сказав Матьє.
Марсель підняла голову, короткозоро і насмішкувато розглядаючи стінного годинника.
— Цікаво, — сказала вона, — що мене дратує, коли ти розповідаєш мені отакі речі, як оце зараз. У твоєму житті повнісінько втрачених нагод.
— Ти називаєш це втраченою нагодою?
— Авжеж. Колись ти чого тільки не дав би, щоб спровокувати отаку зустріч.
— Може, трохи змінився, — сумирно відказав Матьє. — Як ти гадаєш? Може, я постарів?
— Тобі тридцять чотири роки, — просто сказала Марсель.
Тридцять чотири роки. Матьє подумав про Івіш і відчув якусь досаду.
— Та певно... Знаєш, я не думаю, що причина в цім, радше це через делікатність. Розумієш, я не в курсі усіх оцих справ.
— Зараз так рідко буває, щоб ти був у курсі чого-небудь, — мовила Марсель.
Матьє хутко докинув:
— Втім, він теж був не в курсі: напідпитку завжди тягне на патетичний тон. А мені це ні до чого.
Він подумав:"Це не зовсім правда: не такий уже я і розважливий". Йому хотілося бути щирим. Матьє і Марсель давно вже домовилися, що розповідають один одному про все.
— Це... — почав було він.
Та Марсель засміялася. Тихе й ніжне туркотіння, як тоді, коли вона гладила його по голові, примовляючи:"Мій сердешний хлопчино". Однак вигляд у неї був нелагідний.
— Впізнаю тебе, — мовила вона. — Твій страх перед патетикою! Ну то й що ж? Ти ж міг би побути трохи патетичним із цим чоловіком? Що в цім поганого?
— Та й що це мені дало б? — поспитався Матьє.
Він захищався, а це на нього не схоже було.
Марсель нелюб'язно посміхнулася. "Вона дошкуляє мені", спантеличено подумав Матьє. На душі в нього було сумирно, він трохи отупів і взагалі був у доброму гуморі, тож йому не хотілося сваритися.
— Послухай-но, — сказав він, — ти дарма робиш бозна-що із цієї історії. Передовсім у мене просто не було часу: я поспішав до тебе.
— О, ти маєш слушність, — сказала Марсель. — Це дрібниця. Тут немає про що й балакати, гріш ціна йому... Але все ж таки це симптоматично.
Матьє здригнувся: аби лиш вона не вживала оці огидні слівця.
— Ну добре, нехай, — погодився він. — І що ж ти в цім такого побачила?
— У всьому винна твоя знаменита тверезість... Ти кумедний, мій друже, ти настільки боїшся пошитися в дурні, що відмовляєшся від найкращої пригоди, аби лиш не збрехати.
— Та воно так, — потвердив Матьє, — ти добре це знаєш. Ми про це вже давно говорили.
Він вважав, що вона несправедлива. Оцю "тверезість" (він страх як ненавидів це слово, та Марсель з якогось часу використовувала його. Минулої зими її улюбленим словом був "поспіх"; оці слівця трималися в неї не довше, ніж один сезон), цю тверезість вони культивували разом, вони відповідали за неї одне перед одним, це була глибинна сутність їхньої любови. Коли Матьє взяв на себе зобов'язання перед Марсель, він назавжди відмовився від думок про самотність, від свіжих тінистих і скромних думок, що прудко шугали колись у ньому, немов рибини. Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.
— Якби я збрехав собі, — сказав він, — то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.
— Еге ж, — сказала Марсель.
Переконаности в ній не відчувалося.
— Ти не переконана в цьому?
— Та ні, — м'яко відказала вона.
— Думаєш, я брешу?
— Ні... врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала... О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.
Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку... Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.
— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.
— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.
— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я... я хотів би залежати тільки від себе.
— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.
— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це... Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?
Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.