— А якщо й ми програємо війну?
— Тоді Европу заполонить фашизм, — легко відказав Ґомес. — Незлецка підготовка до комунізму.
— А що буде з вами, Ґомесе?
— Гадаю, мене заб'ють поліцаї в мебльованих кімнатах або ж я бідуватиму в Америці. Яке це має значення? Я житиму.
Матьє з цікавістю дивився на Ґомеса.
— А ви не шкодуєте? — поспитався він.
— Нітрохи.
— Навіть за малярством?
— Навіть за малярством.
Матьє сумно похитав головою. Він любив Ґомесові картини.
— Ви писали гарні полотна, — сказав він.
— Я ніколи вже не зможу писати.
— Чому?
— Хтозна. Це щось фізичне. Я згубив терпіння; це видаватиметься мені нудним.
— Але на війні теж треба бути терплячим.
— Це геть інше терпіння.
Вони замовкли. Метрдотель приніс оладки на олив'яній тарелі, полляв їх ромом і кальвадосом, а потім підніс до них запаленого сірника. Примарний пломінець на мить затріпотів у повітрі.
— Ґомесе! — раптом сказав Матьє. — Ви такий дужий; ви знаєте, за що воюєте.
— Хочете сказати, що ви цього не знаєте?
— Ні. Гадаю, що знатиму. Та я думаю не про себе. Є люди, в яких немає нічого, крім їхнього життя, Ґомесе. Й ніхто нічого не робить для них. Ніхто. Жоден уряд, жоден режим. Якщо сьогодні фашизм замінить Республіку, то вони цього навіть не завважать. Візьміть, наприклад, пастуха з Севен. Гадаєте, він знає, за що воює?
— У нас пастухи найзапекліші, — відказав Ґомес.
— За що вони воюють?
— Кожен за своє. Я знав таких, котрі воювали за те, щоб навчитися читати.
— У Франції всі вміють читати, — сказав Матьє. — Якщо я зустріну в своєму підрозділі пастуха з Севен і побачу, як він умирає поруч зі мною за те, щоб зберегти для мене республіку і мої свободи, то не пишатимуся цим. Ох, Ґомесе, невже вам не буває соромно від того, що ці люди вмирають за вас?
— Мене це не бентежить, — відказав Ґомес. — Я так само ризикую своєю шкурою.
— Генерали вмирають у ліжку.
— Я не завжди був генералом.
— Все одно це не те ж саме, — сказав Матьє.
— Я не шкодую їх, — відказав Ґомес, — в мене жалости до них немає. — Він простягнув над скатеркою руку і схопив Матьє за плече. — Матьє, — тихо й повільно сказав він, — війна — це гарно.
Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:
— Я люблю війну.
Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.
— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.
Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.
— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?
— Авжеж.
Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: "Мартініканка", а на вустах було слово "малабарка". Він пробурмотів:
— Моя прегарна малабарка.
Вона відказала:
— Ви добре танцюєте.
В її голосі вчувалася мелодія сопілки, це було теж непогано.
— Ви добре говорите французькою, — сказав він.
Вона обурено зиркнула на нього.
— Я народилася у Франції.
— Пусте, — сказав він. — Все одно ви добре розмовляєте французькою.
Він подумав: "Я п'яний" і зареготався. Вона незлобливо сказала йому:
— Ви геть п'яні.
— Угу, — відказав він.
Він більше не почував утоми; танцювати він міг би до самісінького ранку; проте він поклав собі переспати з муринкою, це було важливіше. Найбільш утішною у сп'янінні була та влада, яку воно давало йому над речами. Не було потреби доторкатися до них: один-однісінький погляд — і ти ними володієш; він володів цим чолом, цими темними косами; він пестив свої очі цим гладеньким лицем. Далі все ставало наче імла; був огрядний добродій, який пив шампанське, а потім люди, які немовби сиділи одне на одному і яких він насилу бачив. Танок скінчився; вони посідали на свої місця.
— Ви так добре танцюєте, — сказала вона. — У такого гарнюнчика, напевне, було багато жінок.
— Я дівич, — відказав Філіп.
— Брехунець!
Він підняв руку.
— Клянуся вам, що я дівич. Життям своєї матери клянуся.
— Он як? — розчаровано перепитала вона. — То жінки вас не цікавлять?
— Хтозна, — сказав він. — Треба перевірити.
Він глянув на неї, він володів нею очима, ось він скорчив гримасу і сказав:
— Я розраховую на тебе.
Вона видихнула йому в обличчя цигарковий дим і відказала:
— От побачиш, що я вмію.
Він узяв її за коси і притягнув до себе; зблизька від неї все-таки трохи тхнуло салом. Він легенько поцілував її в уста. Вона сказала:
— Незайманець. У мене буде чималий виграш.
— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.
Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: "Вмію я розмовляти з жінками".
— Уважай! — сказав він. — Ти що, п'яна?
Вона підняла валізку.
— Тпрусь! Не чіпай, це дипломатична валізка.
— А я хочу подивитися, що там усередині, — по-дитячому сказала вона. — Любчику, скажи мені, що там.
Він хотів було видерти валізку, та її вже відчинили. Вона побачила піжаму і зубну щітку.
— Книжка! — сказала вона, розгортаючи Ремба. — Що воно таке?
— Це, — сказав він, — чоловік, який поїхав.
— Куди?
— А тобі що до того? — буркнув він. — Поїхав та й годі.
Він забрав у неї книжку й поклав назад до валізи.
— Це поет, — іронічно сказав він. — Так тобі зрозуміліше?
— Авжеж, — сказала вона. — Треба було зразу сказати.
Він зачинив валізку і подумав собі: "А я не поїхав", і хміль відразу ж вивітрився йому з голови. "Чому? Чому я не поїхав?" Тепер він дуже добре розрізняв добродія, котрий сидів навпроти їхнього столика: той був не дуже гладкий, і в нього були вилупкуваті очі. Людські грона розліпилися самі; видно було жінок, чорних і білих; видно було й чоловіків. Йому здалося, ніби всі на нього дивляться. "Чому я тут? Чому я сюди зайшов? Чому я не поїхав?" В його спогадах була прогалина: він підкинув монету в повітря, погукав таксі, й ось тобі: тепер він сидить за цим столом, перед ним келих шампанського, поруч ця муринка, від якої тхне риб'ячою лускою. Він дивився на того Філіпа, який підкидав у повітря монету, намагався розгадати його, думав собі: "Я інший", думав: "Я не впізнаю себе". Він обернув голову до негритянки.