Вони піднялися східцями. "Не відходьте від приймачів, зараз буде передано.." Мілан з Анною схилилися над приймачем, крізь вікна долинав переможний галас. "Зроби тихіше, — сказала Анна, — не треба їх провокувати", ніжна рука, ніжна, мов мигдальне тісто, Шарль набряк, неначе брунька, розпустився, дозрів величезний плід, ось-ось бризне сім'я, плід, що стремить просто у небо, соковитий плід, весну душної ніжности; мовчання, цокання виделок, і довге шоркання в приймачі, мов тканину хтось роздирає, вітер, що пестить величезний ніжний волохатий плід, Анна здригнулася і стисла руку Мілана.
"Громадяни,
уряд Чехословаччини проголошує загальну мобілізацію; всі чоловіки віком до сорока років і військові фахівці будь-якого віку повинні негайно зібратися. Офіцери, унтер-офіцери й солдати запасу і другого розряду запасу всіх звань, а також усі військовики, що перебувають у відпустках, повинні невідкладно прибути у мобілізаційні пункти. Всі повинні бути зодягнені в поношений цивільний одяг, мати при собі військові квитки і запас харчів на дві доби. Крайній термін для повернення на відповідні пункти — четверта година тридцять хвилин ранку.
Всі засоби пересування, автомобілі й літаки підлягають негайній мобілізації. Продаж пального відбувається лише за спеціяльним дозволом, який видається військовими властями.
Громадяни! Настала вирішальна година. Успіх залежить від кожного з вас. Нехай кожен докладе усіх зусиль для блага батьківщини. Будьте хоробрими і вірними. Ми воюємо за справедливість і свободу!
Хай живе Чехословаччина!"
Мілан випростався, він горів, ось він поклав долоні на плечі Анни і сказав:
— Нарешті-таки! Анно, це сталося, це сталося!
Жіночий голос прочитав декрет ще і словацькою мовою, вони втямили з нього хіба що декілька розрізнених слів, та звучало це, наче військовий марш. Анна повторювала: "Нарешті! Нарешті!", і сльози котилися по її щоках. А потім вони раптом почули: "Die Regierung hat entschlossen", це було по-німецькому, Мілан обернув регулятор до краю, і радіо загриміло, голос розбивав об стіни їхні мерзенні пісеньки, їхній святковий галас, ось він поллється з вікон, розтрощить шибки в Єґершміттів, долине аж до їхнього мюнхенського салону, де вони зібралися, немов одна родина, і від нього кров у них похолоне у жилах. Сморід вбиральні й запах кислого молока вже чекав на нього, він глибоко вдихнув їх, вони проникли в нього і, мов помах мітли, вимели з нього чистенькі світлі запахи вулиці Руаяль, це був запах убогости, його запах. Моріс непорушно стояв біля дверей своєї кімнати, і Зезетта вставляла ключ у замкову шпарину, а Одетта радісно казала: "Ну ж бо до столу! До столу! Жаку, на тебе чекає сюрприз"; він почувався дужим і твердим, тому що знову опинився у світі, де владарює гнів і бунт; на другому поверсі верещали дітлахи, їхній батько прийшов додому п'яний мов дим; у сусідній кімнаті чутно було дрібну ходу Марії Пранзіні, чоловік її, покрівельник, упав з даху місяць тому, барви, запахи, все воно мало справжню подобу, він мов би прокинувся зі сну, він опинився у світі, де владарює війна.
Старий обернувся до Гітлера; він дивився на це хирляве дитяче личко, цей комариний писок і почувався приголомшеним до глибини душі. Увійшов Ріббентроп, промовив декілька слів німецькою, й Гітлер подав знак докторові Шміттові. "Щойно стало відомо, — англійською сказав доктор Шмітт, — що уряд Бенеша оголосив загальну мобілізацію". Гітлер мовчки розвів руками, як людина, котра шкодує, що події підтвердили її правоту. Старий люб'язно усміхнувся, і в очах його спалахнув багровий відблиск. Відблиск війни. Йому залишалося тільки вдавати з тебе розгніваного, як робив це фюрер, тільки розводити руками: "Бачите? Отак воно!" і стос тарілок, який балансував у його руках уже сімнадцять днів, як стій брязне додолу. Доктор Шмітт із цікавістю глянув на нього, йому подумалося, що це, мабуть, так спокусливо — розвести руками, коли вже сімнадцять днів тримаєш у них цілий стос тарілок, думалося: "Ось і настала історична мить", думалося, що старому гендляреві з Лондона доведеться скрайніми засобами рятувати свою голу-голісіньку свободу. Тепер фюрер і старий мовчки дивилися одне на одного, й ніякий перекладач уже не був їм потрібен. Доктор Шміт відступив назад.
Він вмостився на лавці на майдані Желю й поклав біля себе банджо. Під платанами стояли темні голубі сутінки, лунала музика і був уже вечір, щогли рибальських кораблів стриміли немов би з-під землі, прямісінькі, чорні, а потойбіч порту у сотнях вікон спалахувало світло. Якийсь хлопчисько вихлюпував воду із фонтану; на сусідній лавці посідали інші мурини і поздоровкалися з ним. Він був не голодний, і пити йому не хотілося теж, викупався він перед пірсом, та ще зустрів здоровецького кудлатого чолов'ягу, котрий неначе з місяця впав, і той почастував його вином, — і все це було добре. Він дістав із чохла банджо, йому хотілося заспівати. Ще мить, одна-однісінька мить, він відкашлюється, прочищає горлянку, ще мить — і він заспіває, Чемберлен, Гітлер і Шмітт мовчки чекали війни, ще мить — і вона увійде, нога набрякла, та це минеться, ще мить — і він звільнить її від черевика, сидячи на ліжку, Моріс щосили стягав узуття, ще мить — і Жак з'їсть свій суп, Одетта вже не чула цього ледве чутного дратівливого шоркання, феєрверк, сила-силенна гвинтівок, що мають вибухнути залпом, ще мить — і сонця, кружеляючи, шугонуть угору, її ляля, ще мить — і запахне абсентом, і гаряча патока щедро потече на його паралізовані стегна, і гучний та ніжний голос полине над зеленим листям платанів; ще мить: Матьє вечеряв, Марсель вечеряла, Даніель вечеряв, Борис вечеряв, Брюне вечеряв, їхні миттєві душі по вінця були наповнені маленькими в'язкими втіхами, ще мить — і вона увійде, закута в сталеві лати, війна, якої боїться П'єр, війна, з якою змирився Борис, війна, якої прагне Даніель, війна, велика війна стоянів, божевільна війна білих. Ще мить — і вона вибухнула в Мілановій кімнаті, ринула всіма вікнами, з ревом увіллялася до помешкання Єґершміттів, блукала докруг кріпосних валів Марракеша, віяла над морем, руйнувала кам'яниці по вулиці Руаяль, наповнила Морісові ніздрі мерзенним сопухом лайна і духом перекислого молока, її ще не було на ланах, на заводах, на фермах, вона гралася в цура й пека поміж двома дзеркалами троїстого люстра в оздобленому ліпленням салоні готелю "Дрезен". Старий провів долонею по лобі й тихим голосом промовив: "Що ж, якщо хочете, то ми можемо приступити до постатейного обговорення вашого меморандуму". І тоді доктор Шмітт зрозумів, що знову наступив час перекладача.