Він підвівся і одягнув шляфрок. Сосни на піщаній терасі вже були мов чорні тіні на тлі неба. Він востаннє глянув на море: війна ще не вибухнула; люди спокійно вечеряли у своїх віллах; ні гармат, ні вояків, ні колючого дроту, військовий флот стоїть на рейді в Бізерті й Тулоні; ще дозволяється бачити море в цвітінні, море в один з останніх вечорів миру. Та воно залишалося мляве і байдужне: величезний простір солоної води, який ледве коливається, воно нічого не казало. Він стенув плечима і почав підніматися камінними східцями: вже кілька днів речі одна за одною покидали його. Він згубив пахощі, всі пахощі Півдня, а потім згубив і смаки. Тепер і море. "Як ото щурі тікають із корабля, який має затонути". Коли настане час вирушати, він буде мов суха губка, йому не буде за чим шкодувати. Він поволі рушив до вілли, а П'єр вистрибнув із фіякра.
— Ходімо, — сказав він, — по твої капці.
Вони зайшли на ринок. Було вже пізно; араби поспішали, щоб добратися на майдан Джемаа-ель-Фна до заходу сонця. П'єр повеселів; метушлива юрба підбадьорила його. Він розглядав жінок у запиналах, і коли вони теж зиркали на нього, то він тішився своєю вродою, що відбивалася в їхніх очах.
— Глянь, —сказав він. — Он твої капці.
На прилавку була сила-силенна всього, якась мішанина тканин, намист, гаптованих черевичків.
— Гарно як, — сказала Мод. — Давай зупинимося.
Вона почала порпатися в тому різношерстому мотлосі, й П'єр трохи відійшов набік: йому не хотілося, щоб араби бачили, як европеєць витріщився на жіночі речі.
— Вибери, — неуважно сказав він, — вибери, що тобі до вподоби.
На сусідньому прилавку продавалися французькі книги; він почав знехотя гортати їх. Це була мішанина з детективних романів і кіноповістей. Чутно було, як поруч бряжчать у руках Мод каблучки і браслети.
— Ну, що, знайшла своє щастя? — поспитався він через плече.
— Шукаю, шукаю, — відказала вона. — Треба подумати.
Він знову заглибився у читання. Під стосом "Джека з Техасу" і "Буффало Білла" йому трапилася книга зі світлинами. Це була праця полковника Піко про поранених з обличчя; перші сторінки хтось вирвав, інші були пожмакані. Він хтів було відразу ж покласти її назад, та було пізно: книга сама розгорнулася в його руках; П'єр побачив страхітливе обличчя, від перенісся до підборіддя воно було суцільною дірою, ні губів, ні зубів, праве око було вибите, права щока понівечена широкою близною. У спотвореному обличчі збереглося щось людське, якийсь ниций глузливий вираз. П'єр відчув, як по його потилиці побігли холодні мурашки і подумав: та як же ж ця книжка потрапила сюди?
— Гарна книжчина, — озвався продавець. — Буде чим повтішатися.
П'єр почав гортати сторінки. Він побачив людей без носа, без очей, без повік, з виряченими очними яблуками, мов у підручнику з анатомії. Він був мов зачарований, одну за одною розглядав ті світлини і думав сам собі: та як же ж потрапила вона сюди? Найжахливішим було обличчя без нижньої щелепи; на верхній щелепі бракувало губи, видно було ясна і чотири зуби. Він живе, подумалося йому. Цей чоловік живий. Він підняв очі: у поцяткованому люстрі в золотавій рамці відбилося його лице; він із жахом утупився в нього...
— П'єре, — озвалася Мод, — а йди-но поглянь, ось я знайшла.
Він вагався: книжка пекла йому долоні, та він не міг рішуче кинути її на прилавок, віддалитися від неї, обернутися до неї спиною.
— Зараз, — відказав він.
І, тицьнувши пальцем у ту книжку, поспитав продавця:
— Скільки?
Юнак метався у маленькій конторі туди-сюди, мов звір у клітці. Ірена передруковувала на машинці статтю про злочини вояччини. Врешті вона зупинилася і підняла голову.
— Од вас у мене перед очима все пливе.
— Не піду я, — відказав Філіп, — не піду я звідціля, поки він не прийме мене...
Вона засміялася.
— Що ви кажете! Хочете його бачити? Що ж, він за тими дверми, зайдіть туди та й побачите його.
— Красненько дякую! — відказав Філіп.
Він ступнув крок уперед і зупинився.
— Так... так буде недобре, він розлютиться на мене. Ох, Ірено, може, ви зайдете та попросите його? Востаннє, клянуся вам, востаннє.
— Який же ви зануда, — відказала вона. — Облиште. Пітто — брудний тип: невже ви не тямите, вам пощастило, що він не хоче вас бачити? Від цієї зустрічі вам буде тільки шкода.
— Ох, шкода! — іронічно вигукнув він. — Хіба можна мені нашкодити? Бачу, ви не знаєте моїх батьків: всі вони такі доброчесні, а мене вважають утіленням Зла.
Ірена глянула йому в вічі.
— Гадаєте, я не знаю, що він хоче вас?
Молодик зашарівся, однак промовчав.
— І потім, після всього, — стенувши плечима, сказала вона.
— Ідіть і попросіть його ще раз, Ірено, — благально сказав Філіп. — Підіть і ще раз попросіть. Скажіть йому, що я от-от маю прийняти остаточне рішення.
— Та начхати йому на це!
— І все-таки скажіть йому.
Вона відчинила двері й увійшла, не постукавши. Пітто підняв голову і скривився.
— Що скоїлося? — сердито поспитався він.
Вона не знітилася перед ним.
— Все гаразд, — відказала вона. — Не треба кричати. Те ж саме: набридло мені панькатися з ним. Ви не проти будете, якщо він зайде на хвильку?
— Я вже сказав: ні, — відрізав Пітто.
— Він каже, що от-от має прийняти остаточне рішення.
— А мені що до того?
— Викручуйтеся, як знаєте. — сказала вона. — Я секретарка, а не нянька.
— Добре, — зблиснувши очима, сказав він. — Нехай заходить! Ах, він має прийняти остаточне рішення! Ах, остаточне рішення! А от я вчиню з ним остаточну розправу.
Вона посміхнулася йому просто в обличчя і, вийшовши, сказала Філіпові:
— Йдіть.
Юнак притьма кинувся до дверей, та на порозі раптом побожно зупинився і вона пхнула його спину, щоб змусити зайти. Потім зачинила двері й сіла за столом. Майже відразу по тому за дверима почувся розлючений галас. Вона байдуже затарабанила по клавішах: їй відомо було, що для Філіпа все втрачено. Він корчив із себе чоловіка, вільного від умовностей, захоплювався Пітто, а той хотів скористатися цим, щоб затягти його в ліжко, причому з чистої розбещености — він навіть не був педерастом. Останньої миті хлопчисько відступав. Він був таким, як і всі дітваки: хотів усе мати й нічого не давати. Тепер він благав Пітто, щоб той залишався його другом, але Пітто чихвостив його у хвіст і в гриву. "Дай мені спокій нарешті! Ти малий нікчема, обиватель малий, синочок заможних батьків, який корчить із себе блатного". Вона зареготалася і почала друкувати: "Чи можна уявити собі гірших тварюк, ніж високі офіцери, які засудили до смертної кари Дрейфуса?" Гарно він їх, звеселівши, подумала вона.