— Що буде, коли ми повернемося? — зненацька поспиталася Мод.
Він мовчки стиснув кулаки. От дурепа: від її запитання в ньому раптом знову прокинулася тривога.
— Може, буде війна. Тебе заберуть до війська, я буду безробітною, — провадила вона.
Він терпіти не міг, коли вона казала про безробіття з таким поважним виглядом, наче вона сама з робітників. Вона ж була другою скрипкою в жіночій оркестрі "Бебіс", яка їздила з гастролями на узбережжя Середземного моря й на Близький Схід: як-не-як, а це мистецька професія. Він роздратовано махнув рукою:
— Прошу тебе, Мод, давай не будемо про всякі події. Принаймні поки що, добре? Це ж наш останній вечір у Марракеш.
Вона притиснулася до нього.
— А й правда, це ж наш останній вечір.
Він погладив її коси; та на вустах у нього був отой гіркий присмак. Це був не страх, ні! він мав чого триматися, він знав, що ніколи не боятиметься. Це було радше... розчарування.
Фіякр уже їхав уздовж кріпосних валів. Мод показала на червоні ворота, над якими видніли зелені верхівки пальм.
— Ой, П'єре, ти пам'ятаєш?
— Про що?
— Місяць тому, день у день. Це ж там ми зустрілися.
— А, справді...
— Ти любиш мене?
В неї було дрібне худе, трохи кістляве личко з великими очима і гожими вустами.
— Авжеж, люблю.
— Та скажи ж іще щось!
Він схилився до неї й поцілував її.
У старого був розлючений вигляд, він дивився їм просто у вічі, насупивши свої густі брови. Він сказав уривчастим голосом: "Меморандум! Оце і всі їхні поступки!" Горас Вілсон схилив голову, він думав: "Навіщо розігрувати цю комедію?" Хіба Чемберлен не знав, що може бути меморандум? Хіба не було все вирішено ще напередодні? Хіба ж не домовилися вони про всю цю інсценізацію, коли залишилися віч-на-віч з цим лицеміром доктором Шміттом?
— Обійми свою крихітку Мод, цього вечора її опосіла туга.
Він обняв її, і вона заговорила писклявим діточим голосом.
— А ти не боїшся війни?
Він відчув, як по спині побіг неприємний дрож.
— Ні, не боюся, сердешна моя дівчинко. Чоловіки не бояться війни.
— Що ж, а от я слово тобі даю, що Люсьєн боявся її! Оце й викликало в мене відразу до нього: насправді він боягуз.
Він схилився і поцілував її коси: йому й самому було незрозуміло, чому в нього раптом виникло бажання дати їй ляпаса.
— От як, — провадила вона, — як може чоловік захистити жінку, якщо він полохливий мов заєць?
— Та хіба ж то був чоловік, — лагідно сказав він. — А от я чоловік.
Вона взяла його обличчя в долоні і, погладжуючи, заговорила:
— Авжеж, ви чоловік, пане, авжеж, чоловік. З цією темною чуприною і бородою у вас такий вигляд, ніби вам двадцять вісім років.
Він вивільнився з її рук: він почувався слабким і прісним, зі шлунка підкочувала під горло нудота, й він не знав, що ж найдужче викликало в нього відразу — чи ця мерехтлива пустеля, чи ці мури з червоної глини, чи ця жінка, що ховалася в його обіймах. Та набридло мені це Марокко! Йому хотілося опинитися нарешті в Турі, в батьківському домі, й щоб настав ранок, і мати принесла йому сніданок у ліжко! "Гаразд, спустіться в салон до газетярів, — сказав він Невілу Гендерсону, — і повідомте, що, йдучи назустріч проханню канцлера Гітлера, я вирушу в готель "Дрезен" десь о двадцять другій тридцять".
— Візник! — погукав він. — Візник! Завертайте до міста цією брамою.
— Що з тобою? — здивовано запитала Мод.
— Мені вже в печінках сидять ці кріпосні вали, — гостро відказав він. — Остогидла мені ця пустеля і остогидло Марокко.
Та відразу ж опанував себе і, взявши її за підборіддя двома пальцями, сказав:
— Будь розумницею, і ми купимо тобі капці.
Не було війни в музиці каруселів, не було її в людних забігайлівках на вулиці Рошешуар. Жодного подиху вітру. Моріс обливався потом, він відчував гаряче стегно Зезети біля свого стегна, можна зіграти маленьку партію в белот і потім усе буде гаразд, не було її в ланах, у недвижному тремтінні гарячого повітря над огорожами, в округлому й білому цвіріньканні пташок, у сміхові Марсель, вона зірвалася в пустелі довкруг мурів Марракеша. Зірвався гарячий червоний вітер, він крутився вихорами довкруг фіякра, гасав по хвилях Середземного моря, бив ув обличчя Матьє; той обсихав на пустельному пляжі, думав: "Навіть цього не буде", і віяв на нього вітер війни.
Навіть цього! Зробилося вже трохи холодно, та йому не хотілося отак відразу повертатися. Одне за одним люди покинули пляж; час було вечеряти. Безлюдне було й море, воно покоїлося, пустельне і самотнє, велике тьмаве сяєво, і темний трамплін для водяних лиж вирізнявся на його тлі, неначе верхівка рифа.
"Навіть цього", думав Матьє. Вона в'язала біля відчиненого вікна, очікуючи листів од Жака. Вряди-годи вона з невиразною надією піднімала голову; вона шукала поглядом своє море. Своє море: бакен, трамплін для стрибків, вода, що хлюпоче по холодному піску. Тихий садок на мірку людей, з кількома широкими алеями і силою-силенною стежин. І щоразу вона знову бралася до в'язання з тією самою розчарованістю: змінять її море. Прикордонні райони, наїжачені багнетами й заповнені гарматами, потягнуть за собою узбережжя; вода й пісок будуть нарізно і кожне продовжуватиме понуро існувати осторонь. Колючі дроти, що покреслять своїми зірчастими тінями білі ґанки; гармати на алеях поміж соснами; вартові перед віллами; офіцери сліпо крокуватимуть цим містом на березі скорботного моря. І воно знову повернеться до своєї самотности. Купатися неможливо: вода, яку охоронятимуть зі зброєю, набуде коло пляжу адміністративного відтінку; бакен, трамплін більше не будуть на якійсь суттєвій віддалі від суходолу; перестануть існувати всі дороги, які з дитинства проклала Одетта на хвилях. А морська широчінь, бурхлива, нелюдська широчінь, з її морськими битвами, що точаться за п'ятдесят миль від Мальти, з флотиліями, потопленими біля Палермо, з глибінню, поораною сталевими рибинами, ця широчінь, навпаки, буде ворожа їй, в кожній хвилі буде її холодна крижана присутність, і відкрите море підніметься аж до обрію, мов глуха безнадійна стіна. Матьє випростався: він обсох; долонею він почав обтрушувати пісок зі своїх плавок. "Яка ж, мабуть, мерзенна річ, ця війна!" — подумалося йому. А по війні? Це ж буде вже не те море. Море переможених? Море переможців? Через п'ять, через десять років, може, якогось вересневого вечора о цій же порі він знову буде тут, сидітиме на цьому самому піску, перед цим неозорим широм желатинової барви, й ті ж самі золотаві промені сонця струмітимуть над водою. От тільки що він побачить?