— Ти де ночуєш? — поспитався неґр.
— Хтозна, — відказав Здоровань Луї. — Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.
— Гроші в тебе є?
— Може, і є, — відказав Здоровань Луї.
Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:
— В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!
По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.
— Війна? — поспитався він. — Яка ще війна?
— Лава! — сказав Даніель. — Це те, що нам і треба було!
Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з'явилася баба з каструлею в руках.
— Цить, цить! — вигукнула вона, заміряючись каструлею. — Киш! Ти чого це!
Собака погарчав трохи і вклався на живіт.
— Моя дружина трохи стомилася, — мовив Даніель, знімаючи капелюха. — Дозвольте посидіти на вашій лаві.
Стара недовірливо примружилася: може, вона не тямила по-французькому. Даніель повторив голосніше:
— Моя дружина трохи стомилася.
Стара обернулася до Марсель, яка сперлася об перекладину, і її недовіра щезла.
— Та певно ж, нехай ваша дама посидить. На те й лава. Й не вона одна тут сидітиме, одколи цю лаву зробили. Ви йдете з Пейреорада?
Марсель увійшла і, посміхаючись, опустилася на лаву.
— Авжеж, — відказала вона. — Ми хотіли пройти аж до Скали, та для мене це вже надто далеко.
Стара змовницьки підморгнула.
— Звісно, — сказала вона. — Ох, у вашому стані треба стерегтися.
Марсель притулилася до стіни, її очі були трохи заплющені, на вустах блукала щаслива усмішка. Стара з виглядом знавця розглядала її живіт, потім обернулася до Даніеля, похитала головою і з повагою всміхнулася йому. Даніель стиснув набалдашник свого ціпка і теж усміхнувся. Люди неодмінно усміхалися, живіт викликав довіру. Дибаючи, з будинку вийшла дитина, ось вона зупинилася і втупила в Марсель збентежений погляд. Вона була без штанців; її сіднички були рожеві й укриті струпами.
— Мені хотілося побачити Скалу, — норовисто заявила Марсель.
— Таж у Пейреораді є таксі, — сказала стара. — У Ламбенового сина, це останній будинок по дорозі до Бідасса.
— Знаю я, — сказала Марсель.
Стара обернулася до Даніеля і посварилася на нього пальцем.
— Ой, пане, треба бути люб'язним зі своєю дамою, о такій порі все може статися.
Марсель усміхнулася.
— Та він люб'язний, — сказала вона. — Це я захотіла помандрувати пішки.
Вона простягнула руку й погладила дитину по голові. Діти почали цікавити її тижнів зо два тому, якось несподівано воно сталося. Вона нюхала й обмацувала їх, коли вони опинялися біля неї на відстані простягнутої руки.
— Це наш онук?
— Це малюк моєї небоги. Йому вже скоро буде чотири роки.
— Гарний хлопчина, — сказала Марсель.
— Коли слухається. — Стара тихо поспиталася: — У вас буде хлопчик?
— Ой, — сказала Марсель, — мені хотілося б хлопчика.
Стара засміялася.
— Треба щоранку молитися святій Марґериті.
Запала цілковита тиша, в якій стадами пролітали янголи. Всі погляди були спрямовані на Даніеля. Він сперся на свого ціпка і, прибравши скромного та мужнього вигляду, опустив повіки.
— Я ще раз потурбую вас, пані, — лагідно сказав він. — Чи можна попросити у вас чашку молока для моєї дружини? — Він обернувся до Марсель. — Вип'єте чашку молока?
— Зараз принесу вам, — сказала стара. Вона подалася на кухню.
— Ідіть-но сядьте біля мене, — сказала Марсель.
Він сів.
— Ви такий уважний! — беручи його за руку, сказала вона.
Він усміхнувся. Вона дивилася на нього з якимсь несамовитим виразом, а він знай усміхався, насилу тамуючи позіх, що мало не до вух роздирав його рота. Він думав: "Не можна виглядати аж настільки вагітною". Вона геть упріла, вигляд у неї був якийсь гарячковий, запахи плавали докруги, неначе водорості у воді; Даніель бачив зелено-червонясте мерехтіння кущів за перекладиною; запах листя переповнював його ніздрі й рота. Ще два тижні. Два зелені мерехтливі тижні, два тижні села. Він ненавидів село. Вогкий палець пробіг по його руці, він був хибкий, мов гілка, яку гойдає вітром. Він опустив очі й побачив палець. Той був білий, трохи пухкий, на ньому була обручка. "Вона обожнює мене", — подумав Даніель. Обожнюваний. І вдень, і вночі, мов живі пахощі лук, спливало на нього це смиренне і вкрадливе обожнювання. Він приплющив повіки, й обожнювання Марсель зіллялося з шелестом листя, з сопухом гною і пахощами еспарцету.
— Про що ви думаєте? — поспиталася Марсель.
— Про війну, — відказав Даніель.
Стара принесла чашку пінявого молока. Марсель взяла її до рук і почала пити довгими ковтками. Її верхня губа глибоко занурилася в білий плин і вхлинала його з легеньким сьорбанням. Молоко співало, плинучи їй у горло.
— Воно таке добре, — зітхнувши, сказала вона. На верхній губі в неї утворилися білі вуса.
Стара дивилася на неї з добротливим виглядом.
— Незбиране молоко, ось що треба для майбутньої дитини, — сказала вона. Обидві засміялись, як жінка з жінкою, і Марсель підвелася, спираючись об стіну.
— Я начебто добре відпочила, — сказала вона Даніелеві. — Ходімо, якщо ви не проти.
— До побачення, пані, — сказав Даніель, тицяючи у долоню старій грошову банкноту. — Красненько дякуємо вам за люб'язну гостину.
— Спасибі, пані, — інтимно усміхнувшись, сказала Марсель.
— Бувайте здорові, — відказала стара. — Та назад уже поволеньки йдіть.
Даніель підняв перекладину і підтримав Марсель: вона спіткнулася об каменюку й заточилася.
— Ой! — зойкнула віддалеки стара.
— Візьміть мене під руку, — звелів Даніель.
— Я така незграба, — знітившись, мовила Марсель.
Вона взяла його під руку: він відчув її коло себе, гарячу й опасисту; йому подумалося: "І Матьє міг хотіти оце!"