— Чухрай, кажу тобі!
— Йду, йду, — відказав Здоровань Луї. — Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.
Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: "Іду, іду, йому немає чого боятися". І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: "Ніколи б у таке не повірив". І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. "А так хотілося б кудись зайти", — зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: "Не тому що я не звик бути надворі". Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: "Іду" та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: "Де ж це я сяду?" і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. "От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити", — сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: "От сяду я та й подивлюся на них". Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та смаженою картоплею. Всередині Здоровань Луї угледів дідка в білому фартусі, він перегортав кочергою жар у печі.
— Татку, — озвавсь він до нього, — дай мені картопельки.
Дідок обернувся.
— Іди к дідьку! — відрубав він.
— В мене є гроші, — сказав Здоровань Луї.
— Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.
Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.
— Та ще ж немає сьомої! — гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.
Старий не зронив і пари з уст.
— Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! — гукав Здоровань Луї.
Жалюзі вже були опущені.
— Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, — відказав дідок, заходячи до своєї ятки.
Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: "Що ж, пополуднуємо". Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: "Йди з нами!", і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.
Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.
— Гей! — погукав Здоровань Луї.
Неґр глянув на нього й посміхнувся.
— Що це вони роблять?
Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього — видно було, що він нікуди не поспішає.
— Це докери, — пояснив він.
— Страйкують чи що?
— Страйк закінчився, — сказав неґр. — Але ці хочуть знову його розпочати.
— А, он воно що! — здогадався Здоровань Луї.
Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.
— Звідки ти такий тут узявся? — поспитався він.
— З Прад, — відказав Здоровань Луї.
— Я й не чув про них, — сказав неґр.
— А, то ти й не чув про них! — зареготався Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:
— Мені там перестало подобатися.
— Ти приїхав сюди пошукати роботу? — поцікавився неґр.
— Я був пастухом, — пояснив Здоровань Луї. — Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.
Неґр похитав головою.
— Роботи тут немає, — суворо мовив він.
— О, роботу я знайду, — відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. — Я все можу робити.
— Роботи тут більш немає, — повторив неґр.
Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: "Ганьба! Ганьба Сабіяні!" З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.
— Ти чого це регочеш? — посміхаючись, спитався він.
Неґр споважнів.
— Та так, — відказав він.
— Ковтни осьо, — сказав Здоровань Луї.
Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.