Бабуся подала мені склянку води: "Чого це так тебе вразило? Вони ж уже давно розлучені. Обоє мають право на шлюб. Може, й мамі пощастить зустріти якогось чоловіка. Так склалося в житті…"
"Не звертай уваги, тату, — сказала я йому. — Просто це несподівано… я не думала…" "Ти все одно — моя доня; я ж тебе не зрікаюся"…
Вранці бабуся розмовляла зі мною так, ніби вчора ми не ридали з нею до глупої ночі. "Тато нарешті нормально житиме — не в тому курнику, що лишився після тітки. У неї є квартира, правда невелика, але своя. І вона ще зовсім молода жінка. На два роки старша за нашу маму. Нехай їм пощастить…" "А чому татові не пощастило з мамою?" — по-дурному спитала я. Бабуся не знала, що сказати.
Ще жовтень…
Моя подруга ніскільки не здивувалася цій новині. Вона, вважаючи себе досвідченою в любовній практиці, сказала, що такому чоловікові не годиться спати з ким попало і де прийдеться — йому потрібна постійна жінка… От тобі й низьке айкю! Я із своїм високим до такого не додумалася. "Ти чого його записала в старпери? Та подивися, який він кльовий! І вбраний гарно, і не п’є!" — останні слова подруга сказала з неприхованою заздрістю, бо її батько в цьому ділі був не дуже принциповий. Як "прийме на грудь", так найпристойнішими словами в нього було "йопересите".
Я заспокоїлася. І навіть перестала думати про сусіда. Та він нагадав про себе у суботу. Ми якраз із бабусею тріпали хідники на своїй уже пожовклій галявині, як пес загарчав і полетів до воріт. Він так влупився грудьми у ворота, що міг би й завалити їх. "Це до мене!" — сказала я бабусі, згортаючи хідник. "До тебе — то йди". Бабуся, як завжди, дипломатична.
Пес нервувався, тому довелося його затягти на веранду. І вже потім я вийшла за ворота — в старих джинсятах, маминому светрі і бабусиній камізельці. Краса незрівнянна!
Сусід стояв, опершись на стовбур старої шовковиці і тримав щось у руці. Ананас! "Привіт! Це тобі — замість квітів!" — дихнув він на мене "Орбітом". "Тєжко подєкувала!" — дихнула я "Ейрвейсом", взяла ананас і поклала його на стовпець. "Що в нас на вечір?" — спитав він. Я вирішила не вдаватися до образ. Врешті-решт він мені нічого не обіцяв, то з якого дива мені його допитувати, чому ні разу не зателефонував… "У нас те, що у вас…" "Тоді я запрошую тебе в нічний клуб. Бабуся пустить?" Ну, це вже натяк на мою несамостійність! "А чому вона має мене не пускати?" "Не знаю… Тому що ти ще школярка…" "Юність — річ, яка швидко минає", — процитувала я репліку з кінофільму. Він розреготався, як шалений. Так завжди сміявся мій тато, коли я в дитинстві співала "З ранку до ночі…" "Ні, я серйозно, бо треба зараз замовити столик…" — він підійшов ближче і взяв мене за плечі. Я ледве стрималася, щоб не кинутися йому на шию.
Звичайно, бабусю довелося умовляти. Для неї наш нічний клуб — все одно що Лас-Вегас: суцільні спокуси, стриптиз, казино і наркотики. "Та це просто нічний танцмайданчик! — переконувала я. — Там є столики, де можна посидіти…" "І випити!" — не вгавала бабуся. "І випити соку чи коктейлю! Не горілки ж з перцем!" — терпляче відповідала я, бо нічим так не можна обеззброїти бабусю, як спокоєм. Якби я билася в істериці, то мала б від’ємний результат. "А хто ще там буде?" — відтягувала свою згоду бабуся. "Такі, як ми… Люди…" — я примусила себе посміхнутися. Насправді ж терпцю вже не було. "А що ти одягнеш?" — поцікавилася бабуся. "Можу й так піти…" — показала я на її стару камізельку. І ми обоє з полегшенням засміялися.
Бабуся допомагала мені вибирати вечірній прикид і все підсовувала мамині сукні і з тонкого трикотажу, щоб я не виглядала, як "нічний метелик". Нарешті прийшли до спільної думки, що мережана блуза кольору морських коралів і завужена донизу теракотова спідниця — "оптимальний варіант". Бабуся поохкала над декольте ("усі плечі голі — застудишся!"), та все ж змирилася, коли я пов’язала на шию бордовий шалик і накинула на себе плащ. Це вперше я йшла здому так пізно…
За воротами на мене чекав сусід. В авті. Він вийшов, щоб відчинити мені дверцята…
Шкода, що цього не бачила ні моя подруга, ні мама, ні тато. І добре, що не бачила бабуся.
"Ти ще ніколи не була в такому закладі?" — спитався він, обертаючи ключ запалювання. "Ні…" То й добре — колись же треба почати відриватися по-справжньому". "Як це — по-справжньому?" "По-батярськи — аж до ранку!" Я на мить собі уявила "до ранку" і подумала, що бабуся не спатиме, доки я не пошкребуся в двері. Але промовчала.
Я трохи не такими уявляла собі нічні забави… В тому клубі було менше стовпотворіння, ніж на нашій дискотеці, і публіка інша. Дівчата, навіть мої ровесниці, були справжніми "дівами ночі", запросто зачіпали чоловіків і просили пригостити їх, безсташно закидали ногу на ногу, так що легко було побачити їхні майтки, і шкірили зуби, якщо їх плескали по стегнах. Були й скромніші відвідувачі "ноцника" (так назвав цей клуб мій сусід), але вони виглядали трохи розгубленими. Попсятина, яку пишно назвали "концертною програмою", мало кого цікавила: парочки не розмикали обіймів. Це мене влаштовувало, бо я цілий тиждень мріяла, як він притисне мене в танці до себе і шепотітиме щось на вухо. Як це не схоже на несміливі потиски рук в темряві кінозалу з моїм колишнім хлопцем!
Я навіть не сподівалася, що ніч так скоро мине. Коли за вікнами засіріло, він спитався, чи не стомилася. Чого б це! Від забави не стомлюються… Але згадала бабусю…
Раннім ранком наше місто зимне. Доки сусід відчиняв авто, по ногах батіжком ударив холод. Швидше б додому, щоб бабуся заспокоїлася!
Авто перелетіло ще порожніми вулицями і зупинилося біля наших воріт. Не хотілося виходити з нього. Але мені галантно відчинили дверцята. Війнуло тонкими гіркуватими чоловічими парфумами, до яких я вже встигла звикнути за цю ніч, і я стала навшпиньки, щоб дотягтися до його щоки. "Тобі не подобаються поцілунки в губи?" — спитався він. "Подобаються…" "То чого ж ти…" Якби не загавкав наш невихований пес, я б наважилася на рекорд з поцілунків, що визначають у день святого Валентина.
Не роздягаючись, я забігла у бабусину кімнату. "Ти на мене не гніваєшся?" "Ні, немає за що, — сказала бабуся. — Хіба можна гніватися за те, що ти вже виросла?" І очі в неї зблиснули.