Школярка з передмістя

Сторінка 7 з 20

Думанська Оксана

Але нічого… Якщо чесно, то вчитися на журналістиці мені не дуже й хочеться, просто там нема математики й фізики, а я перестала на них зважати, коли почула випадково розмову між мамою і бабусею. "У неї проблеми з точними науками…" — бідкалася мама. "Це не трагедія — вона ж стовідсотковий гуманітарій", — відповіла бабуся. Я не знала, що таке "стовідсотковий гуманітарій", але здогадалася: віднині можна буде не корпіти над задачками. І навіки вирішила це питання, списуючи контрольні то у вічної відмінниці (якщо пощастить!), то у свого колишнього хлопця. А для них писала твори на вільну тему — типу: "Як я провела літні канікули". Так нас мордували кожного першого тижня вересня кілька років поспіль. Бабуся з того приводу насміхалася: "І куди ж ви проводили ті канікули?

За місто?" Вона взагалі в мене часом буває злючкою. Напевне, тому, що не допрацювала в школі — саме тоді покинула, коли її вихваляли на кожній конференції та обдаровували грамотами "за високі досягнення на педагогічній ниві". Можете не повірити, але ті десятки грамот виглядають близнюками — всі однаково підписані.

Бабусині педагогічні здібності усі пішли на мене. Коли ми перебирали смородину, щоб пом’яти її у макітрі дерев’яною ложкою, засипати цукром і поставити на найнижчу поличку холодильника, вона пояснювала мені, що смородину так назвали, бо вона "смердить", а "сморід" — це не обов’язково неприємний запах, радше сильний. А слово "макітра" походить із двох слів — мак терти. А макогін — це така дерев’яна палиця, яка гонить мак стінками макітри. Тоді я була ще дошкільнятком…

Три дні я не мала звістки від сусіда. Він не телефонував і не підходив до воріт. Мені здавалося, що вже минуло ціле століття з того часу, як ми цілувалися на прощання. Ну, не ми… Він мене поцілував. Ще й, біднятко, поскаржився, що я мала. А між іншим, узимку мені стукне сімнадцять. Американські школярі з Беверлі-хілз в такому віці бігають на побачення з контрацептивами ще й доповідають батькам, мали вони секс чи ні на задньому сидінні авта. Бабуся одного разу спробувала зі мною подивитися цей серіал… "Та це якась дурна кіножуйка!" — вигукнула роздратовано і вийшла на кухню. Ну, звісно, не "Червоне і чорне"! Я не поділяю її смаку. Мені б хотілося опинитися в такому привабливому котеджику, модерно умебльованому, з велетенською кухнею, де є всі сучасні прибамбаси — від посудомийки до різних міксерів і сокодавок. Щоб виходити з лазнички у білому пухнастому халатику з чалмою із рушника на мокрій голові, цілувати тата і маму і брати з її рук високу склянку апельсинового соку… А потім бігти до чистенького шкільного автобуса, який сигналить біля двору, вскакувати в нього і на ходу падати на сидіння… Поруч із якимось симпатичним боєм. І недбало промовляти: "Хай!"

"Красиво жити не заборониш! — сказала моя подруга, коли я не стрималася і розповіла про свої примітивні мрії. — Хіба тобі тісно в особняку?" Не тісно. Але в ньому зібрані меблі трьох поколінь — у спальні стоять без потреби два ліжка із світлого горіха з двома тумбами (це від прабабусі і прадідуся), у бабусиній кімнаті — важкі темні шафи і шкіряний диван повоєнних часів, у маминій — блискуча "стінка" з антресолями і низька тахта, в моїй — розсувний диван, куплений минулого року. Для осучаснення нашої хати треба викинути весь старий мотлох разом із килимами, запросити майстра, щоб він виготовив нові меблі такі, аби вони гармоніювали з кахляними пічками. Про це мріє моя мама. "Ще трішки, — обіцяє вона, — і ми все зробимо!" "Краще придбай собі квартиру! — радить бабуся. — Я капітального ремонту не переживу!" "А ми тебе на той час відправимо в Трускавець! Приїдеш — і не впізнаєш хати! — заспокоює її мама. "Отого я й боюся…"

Якщо він не зголоситься до п’ятниці, значить просто з нудьги пішов зі мною. Нікого іншого не було на обрії. А я, дурна, нафантазувала бозна-що. Хіба в його інституті нема вродливих студенток, щоб він запав на школярку?

Я нічого не чула на уроках, вдома не розкривала підручників, мляво відповідала на бабусині випитування, чи не болить голова, чи не знесилили мене "критичні дні". Вона навіть ладна була зателефонувати кєрі і попередити, що я захворіла, аби тільки не бачити, як я нехотя виходжу за ворота. Колись я би радо погодилася побайдикувати днів зо два…

В четвер я не витримала і поїхала до міста. А раптом ми знову зустрінемося на зупинці? Позазирала в магазини, постояла на площі, де дітвора каталася на поні, посиділа в кав’ярні за морозивом. Вперше в житті я відчула самотність. Гурти моїх ровесників кучкувалися у скверику: там були й дівчата, розкуті й розмальовані, в смугастих підколінках і кросівках. А я пишалася в лакованих мештах на високих обцасах — і нікому не була потрібна.

На зупинці ми не зустрілися. Я їхала в набитій маршрутці і була лиха на двох тіток з картатими торбами, що шоркали ними по моїх нових колготках. Коли ж висіла і глянула на мешти, то мало не заплакала — лівий був ніби цвяхом подряпаний.

Я попленталася вулицею, в думках картаючи себе за наївність, а своїх предків за те, що збудували дім перші від сусідів. Насмілитися пройти вулицею далі, до його будинку, не могла. Як не могла першою зателефонувати.

Вдома бабуся пригощала вечерею тата. Моя з’ява обірвала якусь жваву балачку. Я встигла почути останню фразу: "Вона до цього життя вже не пристосується". Тато підвівся з-за столу і простяг до мене руки. Я обійняла його за шию, потерлася об щоку. "Дубельвіскі" — термоядерні парфуми, які він не змінює вже кілька років. "Вибачте, я вас переб’ю, як сказав автоматник, увірвавшись до парламенту… — мені хотілося жартувати. — Так хто це там не пристосується?" "Та наша мама, — відповіла бабуся. — Навіть слухати не хоче. Каже, що їй тут нічого не світить"… "Правду каже," — погодився тато. "А чого це ви про маму заговорили?" — спиталася я. І тут бабуся з татом швидко перезирнулися. Тато хитнув питально головою: "Сказати?" "Вона доросла — зрозуміє", — дозволила бабуся.

Виявляється, новина проста і банальна: тато одружується… Моє заціпеніння їх налякало. Я, мабуть, ще й зблідла, бо бабуся тремтячими руками почала відкручувати мінералку. За якусь мить я встигла зненавидіти незнайому мені жінку і пошкодувати тата, що в свої неповні сорок років… "Це ж у нього ще й діти можуть бути!" — чомусь спало мені на думку.