Сумно, непривітно стало в будинку.
Мати замкнулась у своїй кімнаті й цілий день нікуди не виходила. Галина чула, як вона ходила з кутка в куток, ось так, як зараз. Пізно ввечері приїхав батько з лікарні і довго лагідно умовляв матір.
Галина прислухається. Надворі свистить вітер, і десь далеко глухо шумить море. Розгорнута книжка лежить на столі, але дівчинка не може зібратися з думками, їй до болю шкода матері. І чому вона все ходить і ходить? Бідна вона, бідна!
Дівчинка схопилась і підбігла до вікна. Вулицею прогуркотіли колеса, хтось зупинився біля ґанку. З вікна ґанок добре видно, але зараз густа темрява владно обгорнула всю землю, і даремно вдивляється Галина в чорний морок.
Напевне, це приїхав тато. Так, це він. Він увіходить у передпокій і скидає пальто.
— Тату, тату, чому ти так забарився?
Дівчинка стоїть на порозі кімнати, проміння від електрики ллється з відчинених дверей у півтемний передпокій. Тато скинув пальто, він увіходить у кімнату і ставить на стілець свій жовтий чемоданчик з хірургічними інструментами.
— Забарився, доню, — каже він скоромовкою, — три серйозних операції зробив сьогодні, дочко.
Галина бачить, як батькові очі турботливо зупиняються на зачинених дверях маминої кімнати. Батько такий стомлений.
— Як мама? — тихо питає він.
Галина мовчки киває головою на зачинені двері, і на її віях блищить зрадлива сльоза. Батько наче не бачить своєї дочки, не бачить її схудлого, зажуреного личка. У нього інша турбота, інші думки. Він підходить до дверей і тихо стукає. Ніякої відповіді. Батько стукає ще раз.
— Шуро, відчини!
Тоді за дверима чути швидкі приглушені кроки, цокає ключ, і на порозі з'являється мати. Вона в халаті, заплакана і незачесана.
— Шуро, соромно, — каже батько. — Доки це буде? Візьми себе в руки.
Він заходить у її кімнату, і Галині чути їхню розмову.
— Як ти не розумієш, Шуро? Наука могутня. Тільки не треба гаятись, здоров'я втратити легко… Ось сьогодні привезли з Чабанівки рибалку — він упав на камінь і тяжко розбив собі голову. Я зробив операцію, і він тепер житиме, Шуро. Я витягав із страшної рани уламки кісток і знав, що на ґанку лікарні стоять його дружина й син і плачуть. Операція пройшла вдало, але коли б його привезли на годину пізніше, порятунок уже був би неможливий.
Галина яскраво уявляє цього рибалку. Його везуть на шарабані в лікарню, він лежить на соломі, все обличчя у нього в крові. В головах у рибалки сидить син і рученятами витирає сльози. Довго чекає на ґанку лікарні дружина рибалки з сином, і не знають вони обоє, чи буде живий їхній татко. І ось виходить на ґанок Галинин батько в білому халаті й каже: "Ваш татко тепер житиме".
— Я буду там зовсім одна, — каже мати. — Нікого з вас не буде біля мене — ні тебе, ні дочки… І коли я зрозумію, що порятунку для мене вже немає…
— Шуро, тебе врятують, — палко і переконливо промовив батько. — Я не ховаю від тебе — можливо, що потрібна операція. На жаль, я сам не зможу її зробити.
— Ти боїшся, що я помру у тебе на операційному столі і ти…
— Ні, ні, я вже казав тобі — потрібна спеціальна апаратура, мені не доводилось робити таких операцій.
— І він мені скаже: "Пізно!"
— Шуро, як тобі не соромно!
— Ти мене не розумієш. Я не про себе турбуюсь. Я думаю про Галину. Коли що трапиться зі мною, як вона це тяжко переживатиме. Ти знаєш її ніжну, вразливу натуру.
— Так. Саме тому ти повинна негайно їхати. Ти будеш не сама. У клініці тебе оточать піклуванням, увагою. Мені боляче, що я не маю змоги поїхати з тобою, бути біля тебе. Але ти розумієш — мене чекають тут десятки людей, яким потрібна моя допомога, і від мене залежить врятувати їх…
Галина яскраво уявила матір у палаті в лікарні.
Вона лежить на ліжку, вкрита білим простирадлом, і чекає операції. І навіть відомий професор не зовсім певний, що йому пощастить врятувати матір.
Мати думає про неї, Галину, про батька, яких залишила в далекій Слобідці біля моря, і невідомо, чи вона знову побачить їх.
Дівчинці здається, що батько приховує всю правду.
Може, справді у матері немає надії на видужання? Ні, навіщо б тоді батько посилав її на операцію до відомого професора? Мабуть, ще є надія. Та яка ж, мабуть, ця надія маленька!..
Дівчинці стає холодно і страшно від думки, що, може трапитись, вона вже ніколи не побачить матері.
Ні, краще не думати про це. Треба заглибитись думками в інше, забутись…
Годинник у вітальні хрипло б'є дванадцять. Галина перелякано дивиться на підручник. Як швидко минув час! Вона не встигла вивчити жодного рядка з географії! Завтра вихідний день, але ж школярі йдуть завтра в гості до прикордонників. Не може ж Галина сидіти вдома! Залишається вільний ще один вечір.
Галина зітхає. Вона покладала на завтрашній вечір великі надії. "Річ у тому, що однокласниця Галини, Люда Скворцова, дала їй учора стару й заяложену книжку з цікавими малюнками. Книжка звалася "Княжна Джаваха" Чарської. Скворцова сунула в руки Галині книжку й сказала:
— Цікаво до смерті! Коли не прочитаєш, будеш дура з плюсом.
Галині немає ніякої охоти бути дурою навіть без плюса, але можливо, що "Княжну Джаваху" на деякий час дівчинка все ж таки відклала б. Річ у тому, що Галина тільки-но розпочала читати "Мертві душі" Гоголя. Проте випадок, який стався на уроці німецької мови, остаточно зміцнив тверде рішення Галини прочитати "Княжну Джаваху" якнайшвидше, відклавши набік і Гоголя, і Пушкіна, і всіх інших класиків.
Трапилося так, що Ольга Кирилівна, вчителька німецької мови, випадково побачила у Галини книжку Чарської.
— Хто тобі дав цю "Джаваху"? — спитала вона.
— Це я дала їй прочитати, — призналась Скворцова.
— Це твоя книжка?
Скворцова кивнула головою.
— Я знайшла її в запічку. Мати лагодилась розпалювати нею в грубці.
— Твоя мати, Скворцова, знайшла гарний ужиток для тієї книжки. Як вам не соромно витрачати час на такі нікчемні книжки? Щоб не сміли читати з цієї книжки жодного рядка! Я не хочу навіть у руки брати цю гидоту! Тут ще "ять" і "твердий знак" у кінці слів надруковано. Ач до чого дійшли — читати Чарську! Подякуйте, що я нічого не скажу про цей випадок директорові. А тобі, Кукоба, я доручаю цю книжку знищити. Даєш мені слово?