— У, завиває! — відірвавшись од роботи, прислухався батько. — Кімбур зірвався з цепу, а йому навперейми — молдавка[2]. Все змішалося, нічого не розбереш…
Башмачний був головою рибальської артілі в Слобідці. Він високий, чорноусий і суворий на вигляд.
— Сину, а ти не бачив сьогодні Кажана? — раптом спитав він.
Олег з несподіванки впустив з рук книжку. Він допитливо дивився на батька. Невже йому щось відомо?
— Ба… бачив.
— Бачив? Казали люди, що він сьогодні до міста пішов. У таку негоду й молодому важко йти…
Ні, батько нічого не знає. Просто так спитав, з цікавості. А Кажан сів на ґанку просто відпочити. Звичайно, так. Олег сам чув, як зітхнув старий. Авжеж, наче стогнав. А може… може, він отак журився за листом?
— Тату, а як справжнє прізвище Кажана?
— Навіщо він тобі здався, той Кажан? Уламок імперії і панський лакуза. Дземидкевич.
Так, Дземидкевич. Тепер сумніву немає. Лист адресовано Кажанові. Дземидкевич!
Олег пішов у закуток, за піч, і там обережно розірвав конверта. В конверті був лист. Хлопець поклав його між сторінками задачника й повернувся до столу.
Тепер на черзі стояло важке завдання — непомітно прочитати листа. Нервове тремтіння пробігало в Олега по тілу. Він увесь був напружений, як струна. Чекати до завтрього не можна. Олег сів за стіл і розгорнув задачник. Між сторінками лежав білий аркушик паперу. Його не можна було назвати листом. Це швидше — записка. Всього кілька рядків, писаних чорнильним олівцем.
— Що з тобою, Олег? Ти наче сам не свій.
Мати любовно поклала синові руку на лоба.
— І лоб ніби гаряченький. Чи ти не застудився?
Олег ледве встиг перегорнути. сторінку й накрити листа. Мати нічого не помітила.
— Отака тепла зима цього року і раптом — на тобі, сніг і шторм! — обізвався батько. — Проте нічого, після шторму риба краще ловиться. Це вже я на факті перевірив.
Він говорив про свої рибальські справи, розповів про найкращого бригадира Марину Чайку, яка зараз поїхала в Москву. Олег уже двадцять разів устиг прочитати записку, вивчив її напам'ять і остаточно переконався, що лист справді ховає в собі велику таємницю.
Тепер, коли таємниця була в Олеговій жмені, хлопець зненацька відчув себе на диво спокійним. Водночас Олег відчував велику гордість, що так уміло розв'язав справу, і тепер… тепер він знає, що робити.
В кількох рядках було сказано більше, ніж у великому листі.
Звісно, лист потрапив до Олегових рук випадково, та не в цьому справа. Інший повернув би листа Кажанові — і все. Але він, Олег, не такий. О, він не дурень! І тепер він дізнався про велику-велику таємницю.
Олег відчув себе героєм. Він з жалістю і навіть трохи зневажливо подумав про своїх товаришів: "Нещасні зубрьожники! Хіба вони здатні на геройські вчинки? Взяти хоча б Сашка Чайку. Думає, що коли він відмінник і пише вірші, то вже й перший у класі! Зубрьожник! Не знаю, чого йому так посміхається Галина Кукоба — дружбу закручує…"
Згадка про Галину дала новий напрямок Олеговим думкам. О, буде час — усі взнають, хто такий Олег Башмачний! І тоді до нього підійде Галина і про віщось запитає. Може, про те, яке завдання треба розв'язати на завтра. Але він, Олег Башмачний, чудово знає, що це тільки привід, щоб потоваришувати з ним, з героєм. І він скаже їй: "Галино, а чому це ти питаєш мене? Адже ти можеш спитати про це Сашка Чайку. Він же — відмінник, а я — що?.." Тут Галина почервоніє й тихо відповість: "Ти — герой, і я хочу дружити тільки з тобою".
Короткі, квапливі рядки знайденого листа маячать у Олега перед очима. Він наскрізь бачить захований у них таємний зміст. Тепер не можна ловити гав. Те, про що довідався Олег, вимагає від нього рішучих дій. Але треба все пильно обміркувати. Діяти доведеться вночі. Жодна душа не повинна знати, про що іде мова в листі!
Незрозумілий звук за вікном примусив Олега тривожно нашорошитись. Було так, ніби хтось обережно шкрябнув по шибці.
Батько теж почув цей звук і, відклавши набік пофарбовану пеламіду, тихо спитав:
— Чули?
— Може, кішка? — сказала мати.
Та цієї миті у вікно хтось постукав.
— А глянь лишень, Олег, хто там, — вимовив батько і встав із стільця.
Олег підійшов до вікна і, глянувши на вулицю, відсахнувся. Під вікном стояв старий Кажан. Він підняв руку і, наче пазурами, шкрябав пальцями шибку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Мати Галини Кукоби захворіла
Галина підійшла до дверей і прислухалась. Мати все ходила з кутка в куток і все щось думала, думала. М'який килим на підлозі робив її кроки глухими, ледве чутними, але Галина звикла ловити кожний звук за дверима, там, у маленькій кімнаті матері.
Дівчинка постояла, послухала і, зітхнувши, пішла до етажерки, де лежали її книжки й зошити. Вона знайшла "Географію частин світу" й сіла до столу. Вона дивилась у книжку, але в очах стояли сльози, і літери розпливались, нічого не можна було прочитати.
— А мама все ходить і ходить, — прошепотіла дівчинка. В кімнаті не було нікого, крім неї, але Галина шепотіла так, наче розповідала комусь про свої почуття.
— І вже й на мене мама кричить і не пускає до себе…
Це почалося зовсім недавно. Ще восени мати була така весела і щодня ходила купатися, хоч і вода вже холоднішала і птахи летіли в теплі краї за море. А коли подули вітри, мати зажурилась.
Раніше вона ходила дивитись, як випливали в море рибальські шаланди, як випинали білі груди вітрила. Навіть вітри навчилась називати по-рибальському. Знала, коли дме молдавка, коли широкий. Широкий — це вітер з моря. І навіть північно-східний кімбур любила, хоч рибалки тоді й лаялися, бо не можна в таку негоду пливти в море.
А потім усе змінилося. Виявилося, що в. матері відкрилася тяжка хвороба і їй треба їхати до великого міста лікуватися. Галина пам'ятає, як за обідом батько зненацька звернувся до матері:
— Далі чекати не можна, ти зовсім перевелася. Завтра ж тобі треба їхати.
У матері синці під очима і очі глибоко запали. Вона промовила:
— А що… що, коли мені там скажуть: "Надто пізно, тепер уже ніщо не допоможе…"?
— Шуро, — сказав батько, — невже ти така легкодуха?
Мати нічого не відповіла. Вона дивилась кудись перед собою, наче бачила щось крізь стіни кімнати.