— І взагалі вивідати все, подивитися, що робить Дереза. А повзти треба не звідціля. Сховаєшся за скелями і вийдеш на галявину ось там — бачиш? Звідти один крок, і ти в кропиві.
Нагірний востаннє кивнув головою на знак того, що він усе зрозумів і все зробить, і зник. До Сашка підійшла Галина.
— А знаєш, Сашко, вони, мабуть, хочуть нас виманити на рівне місце. Як ти думаєш?
— Не знаю. Мабуть, у них є якийсь план. І обоє замислились. Чайка нервувався.
— Я послав Омелька, — посміхнувся він Галині. Посмішка вийшла напружена, неприродна. Він розповів дівчинці про свій план. Галина слухала уважно.
— Спокійно, все буде гаразд, — сказала вона. Проте Сашко відчув у її словах справжню тривогу за товариша, який пішов на велику небезпеку. Чайка й сам чудово розумів, що Нагірному доведеться плазувати за п'ятнадцять кроків від окопів "ворога", а кропива хоч і висока, та на такій невеличкій відстані зовсім ненадійна схованка від пильних "ворожих" очей. Треба було з свого боку допомогти розвідникові, відволікти від нього увагу "синіх".
— Посилити вогонь! — наказав Сашко. — Ввести в бій резервну батарею!
Він сам запалив ракету, і зловісне її сичання на мить заглушило кулеметну стрілянину. Ракета вибухнула вгорі, розсипалась вогняними зірками. Тоді з новою силою зататакали кулемети, будячи в горах розкотисту луну.
Час минав, а Омелько не повертався.
* * *
Все складалося якнайкраще. Правда, клята кропива немилосердно жалила руки, і вони взялися пекучими пухирями. Та це дрібниці. Розвідник, припадаючи до землі, непомітно проповз мимо найнебезпечнішого місця — окопів "синіх", і зненацька перед ним відкрилась картина ближчого тилу "супротивника".
У невеличкій долинці біліли два полотняні намети. На одному було намальовано червоний хрест, на другому… на другому висіла невеличка дошка ^з написом, але здаля розібрати той напис Омелько не міг. Проте по тому, що в намет раз у раз входили й виходили "сині" бійці, розвідник догадався, що там містився штаб. "Ворожі" зв'язківці сновигали, як мурахи, у "синіх" почувалась якась метушня, вони спішно до чогось готувались.
Нагірний чув, як вибухнула в "червоних" ракета, чув, як вони відкрили шалений вогонь. Тепла вдячність ворухнулася в серці. "Молодець Сашко, — прошепотів розвідник, — підсипає їм жару!"
"Жар", мабуть, був і справді пекучий, бо до штабу побігли нові зв'язківці і з намету вийшов… Так, це був сам головнокомандувач "синіх". Омелько, звичайно, впізнав його відразу. Це був сам Дереза… Він вимахував руками, наказував і зовсім не був схожий на того замисленого винахідника Яшу Дерезу, якого так чудово знав Омелько. Дереза змінився. Він тепер був командиром, від його рішучості й наказів залежала тепер перемога його армії.
"А де ж винахід? Де таємниця?" — подумав Нагірний.
Він почав прислухатися до наказів Дерези. Та чути було погано, і розвідник вирішив доповзти до самісінького штабу. В одному місці спуск в долину заріс кущами шипшини, і, ховаючись за ці кущі, можна було непомітно спуститися вниз.
Омелько поповз. Та не встиг він пролізти і трьох метрів, як грізний поклик зупинив його:
— Стій! Ні з місця!
Нагірний побачив Дмитра Озеркова. Озерков націлився у спійманого розвідника з гвинтівки і коротко наказав:
— Вставай! Упіймався!
За кілька хвилин Озерков привів Омелька в штаб.
— Упіймав розвідника! — доповів він Дерезі.
— А, професор міжзоряної авіації? — здивувався головнокомандувач "синіх". — Яким чином?
Озерков розповів, як він вистежив Нагірного і затримав його.
— Молодець! — вигукнув головнокомандувач. — Ти одержиш нагороду.
Омелько сумно позирав на всі боки. Було в нього таке почуття, наче він наївся гіркого полину.
— Ти не позирай, — сказав Дереза. — Не втечеш! І враз, набравши суворого вигляду, він запитав:
— Чайка підіслав? Це вже вдруге! І обидва рази невдало! Чому ж ви мовчите, шановний професоре? Чому не хочете поділитися з нами військовим досвідом марсіан? Ви не соромтесь, тут усі свої. Ваше прізвище?
— Іванов.
— З якою метою ви опинилися в районі розташування "синіх"?
Нагірний мовчав.
— Не хочеш відповідати? — закричав головнокомандувач. — Все ясно. Розвідник!
— Коли вам ясно — не питайте.
— Скажи, які плани в "червоних"? Що вони хочуть робити?
Омелько подумав: "Хай замучать — не скажу ні слова".
— Чому мовчиш? Багато у вас поранених? Які у вас готуються для "синіх" гостинці? Ти мене розумієш — я питаю про такі "гостинці", як, наприклад, коробчатий змій з повітряним десантом.
— Він, я бачу, вам дуже не сподобався, — муркнув Омелько.
— Коли не будеш відповідати, ми тебе розстріляємо!
— Знаю!
— Які плани в "червоних"? Хто залишився на варті біля "Відмінника"?
Нагірний стріпнувся. Йому здалося, що "сині" хочуть зробити обхід з метою захопити "броненосець". Коли Музиченко проґавить або покине пост, тоді свій, задум "ворог", безперечно, здійснить.
— "Відмінника" охороняє ціла дивізія, — збрехав допитуваний. — Там залишилась батарея.
Омелько відчував справжню тривогу. Наче це була не гра, а сувора дійсність. Він — розвідник, він захоплений ворогами. Він жодним словом не прохопиться про військові плани "червоних". Звідси, з штабу, у нього єдиний шлях — на розстріл. Як же далеко був Сашко Чайка, Галина, Музиченко, всі товариші!.. Якими рідними, якими любими друзями були вони зараз для полоненого! І цей Дереза… Це не знайомий однокласник Яша, це — генерал, це хитрий і підступний "ворог"!
— Більше я не скажу вам ні слова! — гордо підняв голову Нагірний.
— Героя розігруєш? — насупив брови Дереза. — Слухай, Нагірний… чи то пак Іванов. Ми тебе розстріляємо, але перед смертю я тобі дещо покажу. Глянеш, який ми приготували для вас "гостинець".
Вони всі троє вийшли з намету. Попереду — головнокомандувач "синіх", за ним — Нагірний. Ззаду з рушницею — Дмитро Озерков.
Там, на позиціях, не вщухав "бій". Гриміли гармати, тріскотіли кулемети. "Наші переможуть, — подумав Омелько, а мене… мене вже не буде…"
І все це знову здалося полоненому дійсністю — невблаганною, важкою… Високо-високо, в глибокій, бездонній синяві неба, спокійно, безтурботно поспішали дві легенькі пухнасті хмаринки. На узгір'ї жовтіли розквітлі кульбаби, гуділи джмелі, і життя навколо було таке прекрасне…