Ну, звичайно ж — у капітанський технікум! Ось він — вірно знайдений шлях!
Олегові думки, такі розбіжні, такі примхливі, нарешті знаходять рівне річище і вже течуть спокійно, замріяно… Капітанський технікум!..
Але треба звідси йти. Пора!
Олег хоче натиснути на кнопку електричного ліхтарика, але він зненацька випорснув з рук і безшумно зник у купі сіна.
— Ось тобі й маєш! — вихопилось у хлопця. — Я без світла й дороги не знайду!
Він квапливо обома руками перериває сіно. Ні, ліхтарика немає. От неприємність! Так можна й до ранку шукати!
Олег озирається. Йому здалося, що на горищі вже не так темно, як було недавно. Невже світає? Ні, не може бути!
Хлопець бачить на протилежній стіні горища сірувату неясну пляму. Він догадується, що то — віконечко. Та не воно ж дає світло. Надворі темна ніч. Просто очі звикли до темряви.
Він продовжує шукати, він мацає руками навколо себе, риється в сіні.
"Так колись і Кажан шукав на вулиці листа, — майнула в хлопця думка. — Але де ж ліхтарик? Ага, нарешті!"
Олегова рука намацує в сіні якусь тверду річ. Ні, це не ліхтарик. Що це?
Хлопець стоїть розгублений і збентежений. Він упізнав несподівану знахідку. Револьвер! Браунінг!
Зникло затишне мирне горище. Зараз воно наповнене зловісною тишею. Темрява насторожено принишкла в кутках. Хтось ворожий і загадковий стежить за кожним рухом Олега…
Коли б знайти ліхтарик… Можна було б присвітити, краще роздивитися цю сталеву холодну зброю. Олег не знає, що йому далі робити — чи злазити з горища, чи шукати ліхтарик. І що робити з револьвером? Хлопець обережно тримає його в руці. Можна натиснути ненароком на собачку, і тоді гримне постріл. Револьвер, напевне, заряджений.
Сторонній звук прикував хлопця до місця. Драбина, яка веде сюди, тихо, але виразно зарипіла. Звук повторився. Сумніву не було — хтось лізе на горище.
Олег похолов. Та тієї ж миті він нечутно ступив убік. Він хутко крався вздовж стіни. Ось широкий димар. Олег притулився до нього всім тілом. "Коли щось трапиться — стрілятиму", — майнула злякана думка, але натомість хлопець хутко сховав револьвер у кишеню.
Після цього постала така тиша, що Олег ясно чув, як гучно калатає його серце.
Може, даремна тривога? Ні, знову зарипіла драбина. І знову тиша. Тоді щось зашаруділо, хтось важко засопів і виліз на горище. В темряві почулись тихі кроки. Хтось ступав обережно, раз у раз зупиняючись і вслухаючись у тишу. І нарешті, ніби переконавшись, що навколо немає нічого підозрілого, невідомий упевнено попрямував у той бік, де було віконечко.
Олег, затамувавши подих, визирнув з-за димаря. Кроків за вісім від себе він побачив постать невідомого. Хлопець швидше вгадав, ніж упізнав у цій постаті старого Кажана.
Першою думкою в Олега було — тікати. Та зараз він нізащо не міг би сказати, де знаходиться вихід з горища. Тієї хвилини все переплуталось у голові.
Щось клацнуло під рукою в Кажана, і сліпучий сніп проміння вихопився з ліхтаря. Старий стояв біля стіни. Він вправно скерував світло у невеличке віконечко. Високо тримаючи ліхтар у руці, Кажан повільно водив його в повітрі, часом вимикаючи світло і знову його запалюючи.
"Не інакше як на стіні є штепсель", — подумав Олег, напружено стежачи за кожним рухом старого.
Кажанова постать була в темряві, темрява клубочилася на горищі, як летюча густа сажа, але яскраве зеленкувате світло посилало крізь віконце своє проміння в далекі нічні простори…
"Що ж це таке? Що ж це? — билась тривожна, збентежена думка. — Він комусь подає сигнали… Сигнали подає…"
Олег стояв за димарем, стискаючи обома руками груди. Так не чутно, здається, шаленого калатання серця. Що ж буде далі? Що, коли Кажан зазирне за димар?
І як колись, коли він стояв за хвірткою з листом, хлопчина знову переживав тепер своє колишнє почування. Йому до болю захотілося бути зараз удома, в затишній кімнаті, де жодна річ не нагадує ні про це горище, ні про старого Кажана. Майнули на мить обличчя матері, батька. І такими рідними, такими недосяжними здалися вони тієї хвилини Олегові…
Кажан погасив ліхтар і довго стояв нерухомо перед віконечком. Може, він чекав відповіді на свій сигнал, та цей час був для хлопця за димарем справжнім катуванням. Мучило питання: що ж буде далі? Чи викриє Кажан його схованку? І що тоді?
Тепер уже лякала не таємничість старого Кажана. Він здавався тепер Олегові страшним злочинцем, ватажком якоїсь лютої зграї вбивць. Ось зараз він підійде до сіна і почне шукати свій револьвер. Або, може, зарипить драбина, і на горище зійдеться вся банда? Це дуже ймовірно, напевне, оті Кажанові сигнали ліхтарем були для диверсантів умовним знаком. Тоді Олегові кінець — порятунку не буде.
Такі думки вихором металися в розпаленій голові хлопця. Даремно він напружував усю свою волю, щоб знайти вихід з становища, в якому так несподівано й безглуздо опинився. Вихід був один — тікати, але Олег боявся рушити з місця.
Кажан повернувся, і за мить хлопець почув його кроки біля себе. Олег чув його важке дихання, чув, як старий щось промурмотів і тоді пішов далі. Незабаром зарипіла драбина, і все стихло.
Хлопець ще не скоро вийшов із своєї схованки. Тільки остаточно впевнившись, що Кажан зник, відшукувач скарбу пана Капніста спустився по драбині з горища. Про свій загублений ліхтарик у сіні він забув і думати. У кишені в хлопця лежала тепер нова знахідка — грізна і небезпечна.
Вранці наступного дня Олег вийшов з дому і помандрував берегом моря. До школи було ще рано йти, напевне, Данилич ще й двері не відімкнув. Можна поблукати над морем.
Був чудовий квітневий день. Олег ішов і озирався на всі боки. Він часто стрічав рибалок, і це заважало хлопцеві ще раз роздивитись знайдений учора револьвер. Тоді Башмачний повернув від берега і почав підійматися ледве помітною стежкою в гори.
Стежка крутилася між скелями й купами сірого каміння, зарослого кущами бузини й колючою дерезою. Всюди зеленів молодий бур'ян, мліли на сонці перші метелики, а над глиняним урвищем жовтіли кущиками ранні весняні квіти.
Вчорашня подія на горищі здавалася несправжньою, далекою, як минула зима. Може, все це приснилось? Ні, ось речові докази. Кишеню відтягає важкий, загорнений у газету револьвер.