Коли директор школи запросив до себе Омелька Нагірного, він був певний, що хлопець серйозно зацікавиться астрономією. Адже немає, здається, такої іншої науки, яка б мала стільки нерозгаданих таємниць, як астрономія. Василь Васильович не помилився. В гурток записались, крім Нагірного, Сашко Чайка, Яша Дереза, Галина Кукоба, Дмитро Озерков, Люба Скворцова і Стьопа Музиченко. Нагірного обрали старостою гуртка, і він з першого ж дня виявив себе найзавзятішим "астрономом".
… Омелько з нетерплячкою притулився оком до "телескопа". Які почування охопили хлопця, коли він побачив перед собою величезну жовту кулю місяця!
Мовчазна пустельна планета самітно пливла в холодному міжзоряному просторі. Омелько застиг. Затаївши подих, він дивився на безконечно далекі гори й ущелини, на круглі місячні кратери. Новий світ розкрився перед хлопчиною. І якими дрібненькими й жалюгідними здалися йому, мабуть, тієї хвилини всі "таємничі ліги" і всі "таємниці гіпнотизму" порівняно з цією великою тайною мертвої планети!
І разом з тим тріпотливе серце школяра наповнилось невимовною гордістю. Це була гордість за людину, за науку, за людей — учених, які створили могутні телескопи і вивчили кожну точку поверхні, описали й дали назву кожному кратерові на далекій нічній планеті… Людина вирахувала відстань до кожної зорі, людина вивчила їхні шляхи в світових безмежних просторах! І чи не буде він, Омелько Нагірний, тим першим міжзоряним мандрівником, що сміливо спуститься на ракетоплані на цю всипану кратерами бліду планету, яку звуть Місяцем?
Школяр не відривався од підзорної труби. Даремно його сіпали з усіх боків товариші.
— Дамо йому ще п'ять хвилин, — сказав Василь Васильович.
Він розумів, що творилося зараз в Омельковому серці. Він сам переживав ці хвилини німого захоплення, коли збільшена в багато разів планета наче наближалась до очей і її поверхня робилась приступною для спостережень. Коли Нагірний, нарешті, відірвався од "телескопа", він був ніби п'яний. Його очі блищали, наче в них снувалося місячне проміння. Обличчя трохи зблідло, голос звучав глухо, неприродно.
— Я був на Місяці, — тихо сказав він.
— Ну, і як там? — серйозно спитав Василь Васильович.
У відповідь Нагірний поривчастим рухом схопив директора за руку:
— Василю Васильовичу… Дякую вам…
Далі він нічого не міг сказати від хвилювання.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,
з якого читачі довідуються, хто відвідує ночами шкільне горище
В напруженій глибокій тиші щось зашаруділо. В густій темряві раптом метнулось проміння від кишенькового ліхтарика і вихопило шматок брудної стіни. Світла стьожка лягла на дерев'яну підлогу, посунулась далі, освітила невеличке віконце, впала на купу потертого сіна… Чорна постать стала навколішки і, присвічуючи ліхтариком, уважно почала нишпорити в кутку.
— Немає, — незадоволено пробурчав голос Олега.
Це було горище. Горище двоповерхового будинку, де заховано скарб пана Капніста.
— Немає, — знову промурмотів Олег. "Тут і шукати ніде, — подумав він, — голі стіни навколо".
Гірке розчарування (в який це вже раз!) повільно залазило в серце. Чи не час покинути всю цю витівку? Але згадка про лист відганяла зневіру. Скарб, безумовно, існує. Справа тільки в тому, що Олег не вміє його відшукати. Такий уже капосний скарб — ніби зачарований, не дається до рук!
Хлопець, звичайно, не вірить у чари. Це — казки. Але ж і пан! Зумів-таки з Кажаном приховати — удень з вогнем не знайдеш, а вночі, мабуть, і шукати годі!..
Олег ворушив у кутку купу сіна. І звідки воно тут? Чи не постіль для невідомого з зеленими очима?
Ні, в сіні теж нічого немає. Світло від ліхтарика знову метнулось по стінах.
"А чи немає тут потайних дверцят?" — майнула думка.
Олег почав обмацувати холодну стіну. Е, дурниці! Які тут дверцята? Проте хлопець не кидав шукати. Він навіть у деяких місцях стукав. Коли є за стіною якась комірчина, то по стукові це можна взнати. І тоді… Комірчина, звісно, буде не порожня. Але як її знайти?
Олег захопився. Він стукає в стіну. І ось… Що це? Ні, це не стіна. Тонкі дверцята гудуть від стуку, як бубон. Серце в Олега мало не вискочить з грудей. Він усім тілом натискує на стіну. Тріщить дерев'яна перегородка. Ще невеличке зусилля. Ще…
Хлопець скеровує світло ліхтарика в маленьку кімнатку, її дверцята були майстерно замасковані в стіні. Хлопець стоїть на порозі. Скарб перед ним'. Важкі скрині стоять у кімнатці одна біля одної… В кутку товстелезні старовинні книжки в чудових шкіряних оправах. Які оповідання про мандрівки, про небезпечні пригоди ховають вони на своїх сторінках?
"Треба віддати в бібліотеку, — міркує Олег. — Треба, щоб всі-всі школярі прочитали…"
Із стелі звисає розкішна важка люстра. Кришталь міниться і блищить, наче фонтан з найкращих у світі діамантів.
— Це буде для піонерського клубу, — шепоче захоплено Олег. — От зрадіють піонери! А Василь Васильович скаже: "Ну, Олег, не думав я, що ти такий молодець! Чудовий скарб відшукав! Ми задовольняємо твоє прохання. Ти попливеш подорожувати на величезному криголамі. До Північного полюса, дорогий Олег! Я певен, що ти повернешся героєм!" — "Інакше не може бути, Василю Васильовичу, — відповість йому Олег, — я буду героєм!"
"А що ж у цих скринях? — думає хлопець, скеровуючи на них світло ліхтарика. — Що ж у цих скринях?"
Олегова долоня лягає на залізне віко скрині. Ой же холодна яка! Яка холодна! Як стіна! Стіна… Це зовсім не скриня… Долоня притулилась до холодної стіни.
І ніякої люстри нема…
Ніяких книг…
Ніякої кімнати…
Це були мрії. Тільки мрії…
Олег зітхає. Втома оволоділа тілом. Немає ніякого скарбу. Нічогісінько не знайде Олег. Хіба не можна поїхати на Північ, не здобувши скарб? Звичайно, можна.
Олег сідає на купу сіна в кутку. Він сидить у глибокій темряві і думає, схиливши голову. Він забув про все на світі. Він забув, що знаходиться зараз на порожньому горищі… Забув, що вже, напевне, ніч. Олег прийшов сюди, коли смеркло. Скільки він згаяв тут часу? Годину? Дві? Так, надворі ніч…
І зненацька хлопчині стало ясно, що нікуди він не поїде, ні на який полюс. Невдача із скарбом пригнобила Олега. Він занепав духом. "Хто візьме мене на криголам? — думає хлопець. — Який з мене герой? Скарбу — і то не відшукав! Хіба школяр може бути капітаном криголама? Дурниці, звісно, не може. А от коли б спочатку в таку школу… У такий капітанський технікум… Отоді б! Ого, я за рік би вивчився на капітана! Хіба не буває дітей-героїв? Та й яка я дитина? Подумаєш — "дитина"! Мені вже скоро чотирнадцять років!"