Але не ламає.
І сниться йому далі крик веселих коней у поранковому вітрі, Сарольта сперта об нього шумом голубого брокату... О щастя! Винове грозно, з огнів анфраксу увите!
Він несе його крізь сон до уст, солодке грозно оце,— все впівдороги, все здалека,— й не доносить ніяк.
* * *
Трибуни під коврами: королеві, його дворові й послам держав. Намет із злотоглаву, над ним герб Арпада. Навколо — достойники, пажі, розкішно одягнуті й закохані в собі жінки... Стяги усіх країн, напереді чорно-зелено-червоний стяг Угорщини.
Довго ждуть короля,— нарешті! Крик: Елієн! Чури поквапно кінчать водити коней, лицарі в лиснючих зброях,— готові. їх облич не видно, заслонені навісом шоломів. Окличник біля столу з ціннощами,. призначеними для по-бідників, сповіщає довгу низку прізвищ, відомих у світі.
За королем зайняли місця вельможі, Сарольта в жемчужному вінку на русих косах за батьковим плечем стоїть... Праворуч Белі, обидва в багрі роджені побратими, Андрій та Роман із Волині.
— Далеко ще полуднє! — думає Роман, проте хвилюється. Він кладе око на стрункого широкоплечого їздця, закутаного в бойовий виряд із головою.
— Костян! — витає його бурхливо.
Одержує мовчазний знак витягненої правиці.
— Граф д'Анжу просить дозволу на одне питання! — пролунав знагла голос окличника турніру.
І сам вертається на місце, де глітно стоять чури з усяких земель.
Так, граф перший увізся на своєму білому коні в середину грища і став, наче павич, що милу вибирає. У сталевій мережі до колін, хитро плетеній верх світлого шовкового кабата, в жмутах кармазинових стяжок, із високим капелюхом у перах, навислих, мов віття, граф поклонився з шанобою всім, засвітив м'якими красками, як цвітник, і підніс проти трибун своє повне, прегарне голене молоде обличчя. З-під круглих мальованих брів він стежив немов журливо за враженням своєї небуденної появи, коли кликав на притихлий доразу майдан:
— Найкраща й найчутливіша з усіх дівиць Провансії — це Б'янка, панія з Блязону, що її барву ношу на оцих стяжках!
Він піддер узад довговолосу голову й почав виводити любовну хвалу незнаній лебединій шиї, волоссю, як весняна буря, й пещеним рукам, окрашеним змієвиками із сапфірів.
Стрічки плили, мов пахощі із нахиленого хрустального кубка,— перші слова цих стрічок починалися кожне тим самим звуком, що попереднє. Мало того, вони кінчалися так само: засвідчували блискучий хист найзнатнішого лицаря із двору Єрменгарди.
— Який темний край! — з наглим потом на чолі зжахнувся д'Анжу, коли його алітерованому віршові відповіло глухе, немов вороже, мовчання. Крім маркіза Лянсльо, один Дітмар із Айсту, підморгуючи, спочував йому, то граф, привиклий лицемірити, сховав подратування в усміх, найувічливіший, і загукав із повних грудей уже звичайною ширшавою мовою:
— Коли б хто з вас, достойні лицарі, думав про панію з Блязону інакше, ніж я, кличу його на гладке місце!
І кинув опірений капелюх чурі та з поспіхом узяв у нього з рук низький нормандський шолом, острогами сп'яв неспокійного коня під узористою габою і станув напоготові.
Хтось іздалеку засміявся, та йому перебили як стій. Костян, нетерпеливий, із думкою про завдання, яке ждало його, аж підстрибнув у сідлі:
— Що за теревені! — воркнув згірдливо.
Його підпоміг легковажним рухом кремезний, як дубок, із підтятим вкругголови волоссям Грвоя, Боснієць,— він глузував необачно й просто:
— Я перший заперечу! Верзе хтозна-що!
Мов тільки ждав цього, граф, згідно із змаговим звичаєм, ударив вістрям свого меча об Грвоїн щит, розкрашений подобою змії із полум'яним жалом...
Розлягся голос літаврів, що сповістив змаг, перший з черги. Іграючи конем, франк став окружувати ворога гнучко й пливко, як серед двірського танку.
Це була картина, немов вишита шовковими вузлами на старім коврі, та вона тривала не довше стиха, що його виголосив граф на честь своєї любки. Грвоя, силоміць втягнений у видовище, приневолив противника полишити всякі прикраси й перейшов до наступу, як буря.
Немов на крилах, так бистро, немов молотом, так важко,— злітав оце Грвоя на в'юнкого франка у круговороті всяких красок.
"Який гарний дивогляд!" — думав здоровий і простий Боснієць.
Д'Анжу біг йому тепер із поля наперекіс, хилявся щораз з-під надоїдливого копія, просовгував себе та ключив, як ключить звивчатий лис, гонений добрим псом.
Обігли так грище вже тричі — Грвоя звільнив бігу, щадив свого шляхетного коня із Серебрениці-Плянини, проте берігся, причаєний вдумливо, мов їздець, виритий в ониксі, в старій боснійській печаті. То франк на одну хвилину призабув, де він, згадав, як гуде срібний гомін у глибині недавніх любовних строф, а тоді... Грвоїн меч злетів на його панцир, аж луски посипалися ясним градом довкола.
Він устиг іще останком сил крикнути за пощадою й летів уже з сідла — та його меткий чура припав до нього, волік зомлілого, вів коня, стогнав і кляв погано.
А гамір, що знявся, як вітер, степеницями й ганяв над столоченим грищем, скоро приліг, бо ось виїхав на своєму світлогривому стрункий, мов ялиця, Костян із Турі. Проти нього біг уже викликувач, сповіщував грімко:
— Його милість Костян Гурович, вельможа із землі Русичів, з Божою поміччю стає оце на герць!
— З Фредегаром із Отену! — загримів Костян своїм могутнім голосом — і в цю мить вістрям копія сягнув у лаву послів, зачепив прикрим звуком щит, спертий об коліна Одового наслідника...
Посол побагровів — пригадав свою таємну ролю, зважив і те, що висланникам не слід було боротися на грищах... Глянув в Белине обличчя, було нерозгадане, переймив погляд Сарольти... У нього встромилася темна синява її нагло стривожених, як у дитини, очей...
Зрадів любому цьому жахові Фредегар і рвучко, немов розгубився від жадоби заблистіти переможцем, дав знак своєму чурі подати йому зброю, підвести коня у червоних чічках, у косах, рудо плетених над в'язами, красуня із Швабаху.
Розлягся удруге голос літаврів, появу обидвох лицарів звитали захоплені оклики. Вони мішалися із собою, як оті квітки на грищі, покидані хтозна-ким і для кого...
Костян об'їздив спроквола поле бою, здавив жменею свій щит, набиваний вовчими іклами, й не спускав із ока Фредегара, вів його перед собою, як ведмедя за кільця пробитих ніздрів, на одній отій понурій іскрі, що грала крізь визір у сутінках Фредегарових повік.