З завивним фуркотом крил птах ударив у сад і злетів на плече хлопця, як це чинив не раз. А княжич підняв зачаровано руки й гладив хижака по срібних прикрасах край насуненої на його очі запони... Чув іще під долонею, як він дується проміж лють, ніби божок ловецьких насолод, а тоді...
Тоді під громовий блиск зрозуміння він зірвав накриття з пташиної голови, доглянув іще жахливу гнучкість чогось молодого, цяткатого, пишного й проковтнув думку: пард! Десь там крикнула каня, що п'є воду тільки з неба, день закурився, збуранів... З отрутним позіханням, мов із нудьги без меж, щось звалилося підросткові на груди, аж повернув рам'я лицем до зорі, під ранній вітер із поля.
Він зачув іще, мов дуже здалека, шум соколиних крил над шапкою-шоломом, і світ став крутитися нагло по лінії дикого двобою.
Це пард перевалювався з боку на бік у княжичевих обіймах.
Отож почерклися, як у грізному сні, отож зчіпили м'язи гей у різьбі з граніту!
Таке сниться хіба фризам і метопам, де борються з ловцем кам'яні створи, голова в короні, жилавий хвіст закінчений трикутним листочком. І мріють про таке старі церковні одвірки, хлопські прадавні ярма, писанки, по горах барвінкових...
А юнак знав, чого і як хотів, нехай що неозброєний його п'ястук, засунений у рукав, потрапляв замість у горло, в ікла, простерті назустріч гей білі ножі. Він вріс у землю залізними п'ятами, добував наяву незнані сили. Піт злітав великими каплями поздовж побілілого обличчя й уст із русим налетом, тоді як у квітті співуче, трохи дрімливо сверготів кос,— голос втинаний, чистий...
У якійсь порі борець доглянув краєм зору гребінь на хребті парда, так, гребінь, як на ініціалах книг із Атосе, де зображено райську ріку. Це шерсть з'їжилась у ярому гніві високою стрижкою, на зразок забутих форм, що для них крім блудної луни немає місця на світі.
Була хвилина, коли хлопець дужався вже тільки за віддих, і вона була найстрашніша. Чув тоді в памороці дивний стукіт під гомін свого на смерть розгойданого серця. Щось діялося в його обороні, але що — не знав. А сокіл бив дзьобом гей на залізному току, вибирав очі в парда зажива, кружляв над багром челюсті, роздертої широко.
І тоді шия звірюки блиснула нарешті жовтим опругом на плечі хлопця, то він з одчайдушним свистом губ зашиб її, згріб обіруч, і так стояли обидва, приклонені набік, як перед упадком.
Тривало довго, поки кадовб парда витягнувся, пащека упала, очі вкрила муть...
А витязь послонився, мов від похмілля, під стрічне дерево й опер на ньому плече, що здригалося глибоким ритмом під світлим одягом, святковим...
Над молодим чолом схилилася слава, та сама, що її дзвонять на арфах під високими вежами і свищуть у сопілки край потоків.
Він чув, що заслужив у цю мить на те, щоб почути іржання, покотисте, як спів, і побачити перед собою бахмата із сліпучим відблиском шовкової шкури, з рубіновим світлом на краях листових ушок,— гиппогрифа, що знає дорогу в світ геросів та безсмертних жінок.
Гра була скінчена. Засвідчував це мертвий пардів лоб із миловидною площиною поміж уха, далеко простерті лапи, як точені в бурштині, зуби, що шклилися до сонця ніби півкруг опалу...
І сокіл, що на яблуневій вітці чистив дзьобом обкривавлені пера та, захоплений собою, кричав.
— Який красень! — задихано признав переможець. Він торкнув парда ногою, тоді ж звів брови в одну.
— Леле! ...Світ, всіми красками писаний, що в косицях, що в росах... Весна, а він... Не топтатиме уже по розіграх запашної мурави, ні не кричатиме по горах, коли скелі сиплять каміння серед гульби рисів та змій. І не ждатиме вже його, молодого, винозора лісова Ейкунда... ніколи...
Та за цим словом він глянув, чи хто не чує, очуняв доразу:
— Для діл я чи для голосіння? — засміявся високо й щасливо.— Хіба за плачі купив мій батько дорогу по суду до нового собору, іконопис, як небо, мармур, книги, емаль і філігрань? Он як сіяє вона, нагірня церков, золота спряжка на шатах Волині! А я чи не дав жмені солідів за меч із дамаської криці, якого в додатку сьогодні не було при мені?
Сказав це і йшов бистро, як завжди, в ранок, у сонце. А між деревами біг Гельг, станув, помовчав із глибин, тоді ж проніс обважнілим, аж хриплим голосом:
— На Хорса й Одина! Їздитиму на твоїх кораблях!
З ВІТРОМ ЗА ГОРИ
Дорогами Угорщини, жовтими від сонця, їхав здвиг волинських боярів у барвісних плащах, соболях, у веселкових блисках мечів, дорогім камінні, у поясах золотарської роботи й ковпаках із розкішним убором.
Їздців несли чудові коні, що будили зелені пошуми листя над головами і, як казку край оголомшених сіл, оставляли полум'яні спомини своїх гнучких ший, бойких грудей та всієї краси наряду, від чапраків в огнях дорогих леліток аж до кованого срібла копит.
Хлібними скибами своїх піль, степом у високих травах Угорщина здоганяла весело ті срібні підкови й крилату пряжу грив, направлених із вітром на Буду.
Роман із Волині, дуже молодий, ясний увесь від ковпака із срібної парчі аж до гостродзьобого взуття, правив мрійно конем, мідяногривим, погойдував копієм із червоним блиском, як хиже вірля на смереці поївся далиною.
— Веселі ж оці вітри із світу! — співав у душі.— Який смачний оцей зелений шум із великих, ген, царин! Хочеться з утіхи подужатись із кимось, руном імитися, приперти в потемок, збороти!
Він згадав Новгород, де перекняжив два роки і де з молодечою ненаситністю, з упором і захопленням розправлявся з напасниками доокола себе. Недаром десятилітком уже він вчився по німецьких замках воєнного ремесла! Весела це була гра: висміяти зависних сусідів отим міцним мечем, впокорити до одного!
А потім новгородцям: йду домів!
Бо Мстислав-батько був хворий та в непокою за судьбу Волині слав гінців по сина над далеке Ільменське озеро. Зчинилося диво: старий князь окріп на радощах із цього повороту, смерть вийшла з одрини, стала осторонь...
Вернулися з Романом велич боярської влади, надії на барвисті мандрівки, на лункі пригоди дружинного життя!
А потім згадав княжич недавній день, коли бан Гуніяд із Шрени, гун не тільки з імені, та Довбор, син дідичного бана на Зворнику, явилися у Володимирі з хартією угорського короля Белі. Крім привітів від нього самого, радого дружити повік із парістю Мономахів, й Андрій, син його, передав дари свої княжому юнакові, Романові, в Буду на Купальний турнір, на побратимство вічне кликав... Посли передали княжичеві повну зброю, під східні зразки розкішно інкрустовану, а слуги Белі привезли ще щось несподіваніше князеві Мстиславові і його запопадливій дружині: пару овечок, яких рід виводився із самої Бухари. Беля розвів ним величаву господарку, мішаючи з цією породою своїх важких і молочних овець.