Щорс

Сторінка 21 з 22

Довженко Олександр

Дивізія переживала важкі дні. Петлюра зібрав усе що міг: всі гайдамацькі недобитки, величезну дивізію, що прибула з Румунії, куди її відкинули робітники та селяни з українського півдня, два корпуси січових стрільців, темних галицьких селян під керівництвом купки австро-угорських політиканів і галицьких офіцерів, що боролися ще вчора з своїми одвічними ворогами — польськими панами. В ім'я знищення Радянської України були забуті одвічні чвари. Вся наддніпрянська й наддністрянська контрреволюція наступала на Щорса пліч-о-пліч з білополяками. Щорс відступав. Сунулись ешелони, бронепоїзди. Виснажені безперервними походами, дні і ночі відходили на схід змучені богунці.

— Житомир... Житомир... Говорить штаб Щорса. Житомир... Житомир...

Телеграфіст з начальником штабу вибігли з вагона.

— Миколо Олександровичу, лінія Новоград-Волин-ський — Житомир порвана. Нас оточено...

— Спокійно,— відповів Щорс, підтримуючи пораненого командира.— Скільки разів казав — не втрачайте влади над собою.

— Але люди...

— Нічого. Саме головне — не втратити спокою перед бійцями.

Раптом почулось у віддаленні "ура".

— Що це?

— Таращанці прорвалися!— закричав раптом Щорс. Голосне "ура" перекрило кулеметний дріб і гарматний

гуркіт. Петлюрівці і білополяки в паніці очищали залізничну колік*. З темряви показалися таращанські ешелони і цепи.

Богунці обіймалися з таращанцями.

Щорс обіймався з Калініним — командиром таращанців. Батька Боженка не було.

— Ну, Калінін,— сказав Щорс,— як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Пробиваємось на Житомир, Коростень.

— Слухаю. Тільки що ж тут хорошого?-

— А те, що сили будуть разом. Гра розладналась, розумієш? Невигідно мені тримати на одному вогні десять сковорідок. А тепер ми їм покажемо.

Щорс говорив весело і голосно, ураховуючи значення кожного слова для бійців, що оточили тісним колом своїх командирів.

— Бійці!— звернувся Щорс до бійців.— Не пробитись, мабуть, нам до Житомира. Втомились ми, а ворог сильний. На кожного з нас припадає, відверто кажучи, ворогів півтораста. Що робити? Умирати під Новоградом? Не хочеться, чорт його бери! Скільки ми тут їх понищили, сучих синів!.

— Прорвемось!— закричали бійці.

— Ведіть нас в огонь! Вперед!..

— Товаришу командир,— підбіг до Щорса боєць з перев'язаною головою,— не дивіться, що нас мало. Клянемось вам — пробитись, куди ви захочете!.. Хай їх буде тисяча на одного! Клянемось перед прапором! До бою! Товариство, перев'язуй рани!.

Нічого іншого не чекав Щорс почути від своїх прекрасних бійців. У них завжди черпав він свою силу й віру в перемогу. Скільки труда було покладено на виховання цих полум'яних юнаків, скільки пролито крові, скільки кращих з кращих чернігівців, киян, полтавців поховано з піснями або й просто кинуто мертвими на полях цієї трагічної Волині! Вже загинув у Ровно безстрашний Черняк, більшовик і комбриг новгород-сіверський. Під Шепетівкою впав навіки командир шостого полку Передерій. Комбат Петров, донський козак і весельчак, і його комісар шістнадцятилітня розумниця Маруся Базарова загинули в самій гущавині бою, так і не виголосивши свого богунського "ура". І заворожений від смерті Кащеєв, старий друг Щорса ще з Унечі і товариш у всіх* рішучих боях, плювався кров'ю з кулею під серцем.

— Пробиваємось!— сказав Щорс схвильовано.— Ходімо, хлопці, так, щоб ворогу було страшно. І доб'ємо його під Коростенем. Пам'ятайте — ставка на перемогу! Командири, по місцях!

Наближалось до кінця незабутнє літо тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року. Увесь український південний захід білів швидко, мов від прокази. Втрачені були вже Вінниця, Бердичів, Рудня. А з півночі, з Бахмача, на Київ навалювався генерал Драгомиров з офіцерськими полками. Щорс метався в цьому зловісному колі, мов тигр.

По широких волинських просторах таращанці несуть свого батька Боженка. За носилками ведуть чорного коня, накритого чорною буркою. Праворуч і ліворуч вибухають ворожі снаряди в пшениці.

Осаджують змилених коней засмучені вершники, оглядаючись, і знову вперед.

Навколо — хліба і простори, а на горизонті горить село. Ревуть важкі гармати.

Звівся на носилках Боженко, подивився навколо:

— Прощай, Росія і Україна... Прощавайте... Великодушно пробачте, що помираю не на полі брані, а на плечах у хлопців. Миколай! Миколай!

Заметався старий батько в передсмертній судорозі.

Гуркотіли гармати. Горів хутір. В пусте небо звився дим і прах пожежі. Шарахались коні від вибухів і розлітались по поліо віщими птицями, озиралися вершники в тривозі й скорботі. Все виросло до велетенських розмірів своїх.

В безбережному просторі ланів, в огні і громі, в драматичному цьому відкаті могутньої людської хвилі народна епопея постала перед очима її творців і виконавців в незабутній своїй величі і силі.

Боженко вмирав.

Хлопці несли його обережно, мов дорогоцінний сосуд, боячись потривожити умираючого командира. Рука Боженка лежала на голові найближчого бійця.

— Як умру, то поховайте мене коло Пушкіна... Кажуть, великий поет був...— просить хлопців Боженко.— Коло його пам'ятника в Житомирі на бульварі. Чуєте?

— Чуємо!— відгукнулися хлопці.

— Заспівайте над могилою "Заповіт" Шевченка. Теж великий поет був. А бригадою нехай командує Сашко... Слухайте Миколу Щорса. Він згуртує вас, і тоді ви вдарите по ворогу страшним ударом на всю Європу. А мене білі вириють з могили і кинуть моє тіло собакам. А народ все буде бачити і ще дужче їх ненавидіти. Я їм буду мстити з могили, хлопці!— гукнув Боженко на весь голос. Потім, раптом підвівшись, оглянув в останній раз простори України й упав мертвий.

В цьому останньому вигуку відбилася вся'натура старого, благородного і невичерпно щедрого в своїй любові й ненависті.

Останній його крик пролунав як заклик до перемоги.

Коли Боженко впав на носилки, щоб уже не піднятись, і вибухи снарядів ще раз розігнали коней навколо, і дим палаючих хуторів укрив, здавалось, півнеба, таращанці заспівали "Заповіт".

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій...

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий...