— Ви знову...
— Так! І не тільки я. В штабі і в Реввійськраді вже добре всім відомо, що вся ваша дивізія пройнята партизанським духом.
— Так,— сказав Щорс, підходячи до Вурма.— Значить, дивізія в сорок тисяч бійців, що пройшла з боями всю Україну від Унечі до австрійського кордону, що побила окупантів, гетьмана, Петлюру, дивізія, яка на своєму шляху створила органи Радянської влади,— це партизанщина?! Добре. Я напишу про це Леніну.
— Пробачте, але ви підлягаєте Троцькому , а не Леніну.
— Так, але, крім начдива, я ще член партії.
— Я теж член партії!
Раптом на пероні почався гамір. Щорс і Вурм кинулись до вікна.
Біля сусіднього ешелону великий натовп червоноармійців оточив інспекторів.
Літній червоноармієць Ніжинського полку Данило Шерстюк тримав за груди Борковського і голосно гукав:
— Стій, стій! Не втечеш, гад!.. Ага, ось він! Щорс кинувся з вагона прямо в натовп.
— Товаришу начдив! Товаришу начдив!— пролунали тривожні крики з натовпу.
— Пусти!— наказав Щорс Данилові Шерстюку.
— Товаришу начдив, гідру піймали!— Шерстюк був блідий і схвильований надзвичайно.
— Що? Яку?
— Поміщик наш! Гетьманський каратель!..
— Може, ти помилився? Пусти!
— Не пущу. Я його ось таким ще знаю!— хвилювався Шерстюк, показуючи рукою на метр від землі.
— Товариші, мас продають!— пролунали крики з теплушок.
— Нас продають!
— Товариші, нас продають!
— Та не продадуть, цілі будете. Хто вас купить, таких голодранців?— почувся з тамбура класного вагона веселий голос Боженка.— Сідай по вагонах, одправляємося на фронт!
— По вагонах!— пронеслася вздовж ешелону команда. Пролунав гудок паровоза. Таращанці посипали в теплушки, ешелон заляскав буферами і рушив вперед.
— Бувай здоров, Миколо!— кричав Боженко з вагона.
— Будь здоров, старина. Бережи хлопців!— крикнув Щорс.
— Слухаю!
Довго дивився Щорс услід поїзду, наче передчуваючи, що вже не бачитись йому з Божснком ніколи. Потім засмучений підійшов до групи інспекторів:
— Прошу, товаришу Вурм, до вагона. Пане Борков-ський, прошу вас.
Через кілька годин поїзд Щорса зупинився на станції Житомир.
— Щоб я не бачив вас більше в розташуванні моєї дивізії, чуєте?
Щорс залишив інспекцію і вийшов з вагона. На пероні його зустрів начальник штабу.
— Як справи?
— Погані,— сказав стурбовано Теплицький і подав Щорсу велику депешу.
Щорс швидко пробіг її очима.
— Негідники! Ох, негідники! Говорив я — менше набирайте в полки полонених, женіть їх в тил! Ось і догралися. Покликати сюди Вурма! Вернути його до мене!
Через три хвилини Вурм стояв знову перед Щорсом.
— Ось,— сказав Щорс, показуючи йому депешу.— Перший випадок повстання полку. Ніжинський! Той самий, куди ви все-таки всунули десяток оцих Борковських.
— Не може бути...— Вурм зразу весь пополотнів.
— Полк зірвався з позиції і пре на Житомир. Розклався в дим. Ви уявляєте, що тут буде через годину?
Кинувши Вурма, Щорс хутко вернувся до Теплицького:
— Вантажте на платформи тридцять кулеметників з школи командирів.
— Єсть!
— Дайте машину.
— Єсть машину!
Паровоз з двома платформами мчав назустріч повстанцям. На одній платформі стояла гармата. На другій тридцять замаскованих курсантів-кулеметників.
Ніжинці показалися через півгодини. Паровоз загудів, загрожуючи, тривожно і довго. Назустріч, повільно пихкаючи, з скрипом повзла довга гусениця. По боках гусениці сунулись лави ніжинців. Тривога наростала. Все ближче й ближче лави. Зупинились. Зловісним ревом заревли гудки і раптом затихли.
Щорс зіскочив з паровоза і швидко пішов назустріч гусениці. За ним двоє курсантів — Карпович і Ковалюк. Підійшовши до лави, Щорс підняв руку, наказуючи зупинитись. Висипали з теплушок ніжинці. Оточують. Оточили. Кулеметник Павло Здота навіть ручний кулемет наставив Щорс> до грудей.
— Що, Павле, вбивати збираєшся? Підожди, встигнеш,— сказав Щорс і раптом перекрив гвалт голосним:— Тихо!!!
Натовп зразу притих. Тиша була несподіваною, короткою і страшною. В тиші клацали затвори. Здавалося, ще мить — і вчиниться така ганьба зрадництва й мерзоти, що її не змити вже нічим повік. Але ця мить не настала.
Щорс почав говорити. Неголосно, але в кожному його слові було стільки сили, ясності і стриманого гніву, стільки гордості й глибокої любові до великого історичного діла, що натовц, вражений в саме серце, застиг: командир дивізії врятував полк.
— Зрадники революції, запроданці і боягузи! Притихли? Думаєте, я з вами буду розмовляти і щось вам пояснювати? Ні. Говорити з дезертирами, боягузами і зрадниками я не хочу. Я буду говорити тільки з деякими з вас. Я поговорю перед смертю з тими, хто пам'ятає славні бої Клинців, Городні, Седнева, Козельця, Чернігова, Ссмиполок! Перед ким тремтіли вороги трудящих в історичних наших боях під Бро-варами, у Вінниці...
— В Жмеринці!— крикнув боєць з натовпу.
— Під Бердичевом!
— Під Козятином!— підхопили голоси.
— Хто проливав свою кров під Новоград-Волинським...— продовжував Щорс.
— Під Житомиром! На Ірпені! На Тетереві! Під Фастовом!
Гул наростав. Гул просвітлення, гордості й надії. Ганебний натовп умирав, на очах оживав революційний полк. Зараз бурна ненависть до зачинщиків ганьби рознесе мерзенні залишки натовпу, розірве його, як бомбу. Зараз солдати революції почнуть мститись за знеславлену честь тут же, на місці, вбачаючи один в одному призвідника зради. Вже по-іншому забрязкала зброя.
І Щорс врятував полк ще раз:
— Струнко! Стали струнко.
— Рівняйсь! Вирівнялись.
— Струнко!
А курсанти з кулеметами вже оточували иіжинців.
— Іменем Реввійськради республіки наказую скласти зброю. Кладіть на землю!
Хтось з другої шеренги спробував було запротестувати.
— Лічитиму до трьох: раз... два... Впала на землю зброя.
— Кругом! Три кроки вперед!— Щорс підходить ззаду до одного горлопана і витягає у нього з мішка жіночий ридикюль.— Ось!.. У кого ще є?
Бійці самі виштовхнули з рядів кількох мародерів.
— Ну що, ніжинці? Ясно, звідки вітер дме? Що ж нам робити з петлюрівськими вовками, що примазались, мародерами, плетунами-ораторами?
Загримів народний грім:
— Розстріляти!
— Що, Миколо, важко було?— спитав політком, коли Щорс повернувся до штабу.
— Так. Найтяжча влада — влада над собою. Мені сьогодні, здається, минуло двадцять чотири роки... Чи важко було? Ні, не важко.