За ці дні: перша участь (16/УІІ) в засіданнях правописної комісії; біганина з приводу придбання піаніно; марш на Малу студію "Укрфільму", бо трами зараз не ходять; вживання всяких заходів, щоб добути хліба; хвилювання щодо харчів, бо 20/УІІ закривають базари й забороняється всякий довіз продуктів. А що ж буде, чим і як жити? Ні чорта не розумію. У всіх киян величезна розгубленість і дуже пригнічений настрій.
Малиновський — репортер ДНБ — жде днями приїзду з Рівного директора ДНБ, обіцяє влаштувати мене безпосередньо через нього співробітником ДНБ. Мудрує теж над тим, щоб згодом улаштувати мене на роботу в Берліні — редактором мови. Така можливість досить реальна, але навряд чи я, обтяжений родиною, зможу на цю пропозицію пристати.
А поки що зароблені ще в Харкові грошенята швидко пливуть, зарібку свіжого нема, харчування стає дедалі складнішою проблемою — пропозиції щодо роботи з’являються, та вже ніяк не перетворяться в діло.
І Рута мовчить. Видко, лист по дорозі застряг, дарма що рекомендований.
Згадую: початок 1941 р., приїзд із З.У. групи письменників, мене призначено бригадиром зустрічати їх, турбуватися за найкращі умови їхнього перебування в Києві. Лютий мороз, вітер, зустріч львівського поїзда на вокзалі, "Континенталь", де вони розміщені, потім сніданок унизу в ресторані, де нікого, крім нас, нема. Моя промова на цьому сніданку, що супроводиться кілька разів оплесками. Настрій піднесений. Наприкінці промови я кидаю лише одне гасло: "Хай живе вільна, об’єднана тепер радянська Україна!" Всі встають, оплески, щум, чокання чарок. І коли чокаються, коли запала хвилинка тиші, в цю тишу різко, вимогливо, з викликом вривається ззаду мене голос: "Хай живе тов. Сталін!" Озираюсь — троє молодчиків сидять під стіною, п’ють, їдять і зухвало посміхаються. Зразу стало ясно: агенти НКВД. Коли вони встигли там прилаштуватись, як з’явився той столик і ці троє сторонніх людей, — тільки вони одні знали. І в ту ж хвилину серед гостей сталося прикре замішання. Настрій враз упав. Всі мовчки сіли й не знають, що далі робити, що казати (а це ж іще галичани, лякані люди). Кліпають на мене обережно з-під лоба. Я теж з несподіванки дуже розгубився, хоч швидко опанував себе і хотів уже відповісти: мовляв, протягом сніданку вже так багато було сказано ім’я "геніально наймудрішого батька Сталіна", що занадто багато згадувати його — це вже зловживання. Але мене випередив Гофштейн (він теж захвилювався, за себе, бо потрапив до цієї компанії) і виголосив коротку промову, в якій старався частково мене виправдати, мотивуючи приблизно тими ж домислами. Проте сніданок уже був геть зіпсутий і кожен поспішав встати від столу. Коли встали всі, той самий чекіст гукнув: "Я поважаю вас, т. Любченко, як відомого письменника, але вибачте — сьогодні тут ви зробили серйозну помилку!" До мене наблизився Ю. Смолич, що був на сніданку, і сказав: "Не турбуйтесь. Пришити вам чогось все одно не зможуть, бо саме вони повелись по-дурному". Проте я ждав неприємностей і до мене потім співчутливо зверталися Карманський, Цурков-ський, Тудор, Скляренко, заспокоюючи та підбадьорюючи. Провокація була занадто груба, тому й наслідків не дала. А я, порушивши совєтський канон, почував глибоке задоволення, хоч і знав, що це мені, як певну мою демонстративність перед гостями, вже кріпко записано в список "злодєяній".
1
Убиральня була в кінці двору, метрів за 300 — і вся в дірах {прим. авт).
2
Почались снігові завії — поїзди зупинилися (прим. авт).
19/Ш-42р.
Неділя. Історія із М. Шпаком. Підлий ворог хотів завдати мені смертельного удару, але я зловчився, ухилився і натомість разюче вдарив ворога. Я такий обурений і злий, що, незважаючи на витримку, не можу зараз докладніше записувати. Зроблю це згодом.
20/УІІ — 42 р.
Днями замовив малому літні черевики у шевця на Фундуклі-ївській — ріг Нестерівської в бік Волод. собору. Швець — українець, середніх років, кривий на ногу, проста й щиросерда людина. Розговорились, і виявляється, що він іще хворий на серце — міокардит. Я йому дав низку порад щодо режиму життя та дієти, а він, страшенно захвилювавшись, вдячний за мою увагу й співчуття, показує мені на клаптику паперу запис "пантокрин" і жаліється, що ніде в Києві цих ліків дістати не може. Я загадав, що в мене залишився флакон з харківських запасів, і пообіцяв йому цей флакон подарувати. Швець зрадів, почав розповідати про свою дружину й сина, що живуть у Ніжині і незабаром до нього приїдуть. Взагалі з усіх його висловлювань проступала яскрава закоханість у життя, — людина-каліка, що цілими днями сидить згинці без свіжого повітря, — велике прагнення якнайповніше відчувати життя і чимало зв’язаних з цим надій та цікавих перспектив. Через день по цьому заходжу до нього, щоб забрати готові вже черевички, грюкаю — жодної відповіді. А убиральниця, що якраз мила сходи, питає мене: — "Ви давно в шевця були? — Позавчора. — Ну, то ви не знаєте, що тут трапилось... Цієї ночі його вбили і пограбували... А такий, знаєте, хороший чоловік був".
Аркадій Любченко 23/VII — 42 р.
Найбільше дається відчувати в наш час одна сила — сила випадковосте. Твої найпристрасніші бажання, всі твої найенергіч-ніші заходи, вся концентрована воля — ніщо перед невблаганною силою випадковосте. Живемо, отже, зараз, зовсім незалежно від нас самих, хоч якими б цільними твердими натурами ми були. Живемо несподіванками, випадковостями, що враз усе перері-шують по-своєму, — іноді страшенно жорстоко, іноді ж багатьом на радість і щастя. Та й щастя, радість — це така ж умовність, примха, як і все теперішнє наше життя.
27/VII — 42 р.
Два дні тому на Фундук-й, недалеко вул. Леонтовича, о 6-й год. вечора йшов один пристойно зодягнений цивільний. Йому назустріч теж такий самий цивільний. Порівнялися. Один із них щось коротко сказав і вистрілив другому просто в серце. Той упав і люди (їх тепер в Києві залишилось небагато) кинулись до вбитого. Поки туди-сюди, а вбивця вже майнув за ріг і зник. І німці, що проходили вулицею, теж не могли впіймати. Що таке, чому, хто, за що? — Нічого невідомо.
Позавчора купив і привіз піаніно — здійснилась мрія. А грати сам не вмію, сиджу та бомкаю. Зате сина навчу. Ах, який жаль, що не вмію, —так хочеться віддати музикою багато з чого з тих почуттів, що бродять у душі. Я певен: писав би музичні п’єси, коли б умів грати.